В наших спільних інтересах змусити інтернет зберегти його потенціал як революційного колективного засобу комунікації.
Колись давно, як розповідає історія, ми жили у суспільстві телерадіомовлення. У цю присипану порохом доінтернетну епоху інструменти для обміну інформацією не були широко доступними. Якщо ви хотіли поділитися своїми думками з масами, треба було мати власну друкарню або ефірну частоту, або ж домовлятися з тими, хто їх вже мав. Потік інформації контролював елітарний клас редакторів, продюсерів та медіа-магнатів, які вирішували, що люди мають побачити та почути про світ. Вони були Брамниками [Gatekeepers].
Потім прийшов інтернет, що дав змогу спілкуватися з мільйонами людей із незначними чи нульовими витратами. Раптом будь-хто з доступом до інтернету зміг обмінюватися своїми ідеями з усім світом. Настала нова епоха демократизованих засобів масової інформації.
Можливо, ви чули цю історію раніше - можливо, від консервативного блоггера Гленна Рейнолдса (блоги - це «технологія, що підриває вплив брамників») чи блоггера-прогресиста Маркоса Муліцаса [Markos Moulitsas] (його книжка називається «Розтрощити браму» [Crashing the Gate]). Це гарна історія про революційну силу цього засобу комунікації, і, як піонер онлайн-політики, я розповів її, щоб описати, що ми робили на MoveOn.org. Але я дедалі більше переконуюся в тому, що цієї історії буде поганий кінець - можливо, небезпечно поганий. Існує нова група брамників, і цього разу, це не люди, це код.
Нинішні інтернет-гіганти - Google, Facebook, Yahoo і Microsoft - вважають дивовижне розширення обсягу доступної інформації можливістю для себе. Якщо вони зможуть створити сервіси, які просіватимуть дані і надаватимуть нам найбільш нам особисто потрібні та привабливі результати, вони здобудуть більшість користувачів і найбільшу кількість переглядів реклами. Як наслідок, вони поспішають запропонувати нам персоналізовані фільтри, які показують нам той інтернет, який, як вони думають, ми хочемо бачити. Ці фільтри, по суті, контролюють та обмежують інформацію, яка досягає наших екранів.
До останнього часу ми були добре знайомі лише з банерами, які переслідують нас в інтернеті, виходячи з даних про наші останні кліки на комерційних веб-сайтах. Але все частіше, і майже непомітним чином, персоналізується також і наш пошук інформації. Двоє людей, кожен з яких дає в Google пошуковий запит за словом «Єгипет» може одержати досить різні результати, що ґрунтуються на їхніх кліках у минулому. І Yahoo News, і Google News адаптують вигляд своїх головних сторінок до кожного відвідувача. І минулого місяця, ця технологія почала вже тестуватися на веб-сайтах таких газет, як The Washington Post і The New York Times.
Все це достатньо нешкідливе, коли фільтрується інформація про споживчі товари на вході та на виходів з вашого особистого всесвіту. Але коли персоналізація впливає не тільки на те, що ви купуєте, але й на те, як ви думаєте, виникають різні проблеми. Демократія залежить від здатності громадян вести діалог з кількома точками зору; інтернет обмежує такий діалог, коли пропонує тільки ту інформацію, яка відображає вже усталену точку зору громадянина. Хоча іноді зручно бачити тільки те, що ви хочете побачити, в інших випадках критично важливо бачити речі, яких ви не хочете бачити.
Як і старі брамники, інженери, які пишуть новий код для контролю над брамою, мають величезну владу у визначенні того, що ми знаємо про світ. Але на відміну від найкращих старих брамників, вони не вважають себе вартовими суспільної довіри. Не існує алгоритмічного еквіваленту журналістської етики.
Марк Цукерберг, виконавчий директор Facebook, одного разу сказав колегам, що «білка, що помирає у вашому дворі, може зараз більше цікавити людей, ніж люди, що вмирають в Африці». На Facebook «релевантність» є практично єдиним критерієм, який визначає, що бачать користувачі. Зосередження уваги на найрелевантніших для особи новинах - білці - це велика стратегія для бізнесу. Але вона залишає нас з поглядом, сфокусованим на подвір'ї, а не за читанням про страждання, геноцид і революції.
Шляху до старої системи брамників немає, і його не повинно бути. Але якщо алгоритми захоплюють функцію редагування і визначення того, що ми бачимо, ми повинні переконатися, що вони беруть до уваги інші змінні, окрім вузько визначеної «актуальності». Вони повинні показувати нам Афганістан та Лівію, як і Apple та Kanye.
Компанії, які впроваджують ці алгоритми, повинні набагато серйозніше, ніж вони це робили донині, поставитися до свого обов'язку виправити це становище. Вони повинні надати нам контроль над тим, що ми бачимо - щоб було відомо, коли вони персоналізують інтернет - і дозволити нам формувати та змінювати наші власні фільтри. Ми, громадяни, повинні обстоювати теж власні інтереси - навчаючись «фільтрової писемності», що необхідна для вправного використання цих інструментів і якісного контенту, що розширює наш світогляд, навіть якщо це не є приємно.
Источник: www.telekritika.ua
|
