Фантастика дозволяє вам розповідати розумні історії, не виглядаючи при цьому дуже повчальним. Вона створює метафоричний шар між історією та реальним світом.
Телесеріал «Гра тронів» базувався на версії вигаданих подій сучасного письменника Джорджа Мартіна. І це відрізняє його від серіалу «Мерлін», адже версій легенди про короля Артура і лицарів Круглого столу існує багато. За «Грою престолів» стоять сім книг Мартіна. Але їх мало бути трансформовано на кіноверсію подій. На сайті самого Мартіна (www.georgerrmartin.com) навіть ведеться відлік часу, що залишився до старту нового сезону.
Сюжет фільму на відміну від роману має будуватися на блокуванні другорядних деталей. Що жорсткішим буде блокування, то інтенсивнішою буде й ситуація чи характеристика, що залишається в полі уваги. Тобто перед нами перехід від міфу до ритуалу в сучасній формі, коли роман стає фільмом. Деякі деталі при цьому мусять зникати.
Сам Мартін (а він є одним зі сценаристів серіалу, оскільки й сам колись був сценаристом) називає дві проблеми перекладу книги на кіно. Перша – мабуть, її можна назвати чисто фізичною – полягає в тому, що важко вмістити такий складний світ в обмежені часові рамки епізодів і сезонів. Тому, наприклад, третю книгу він бачить розтягнутою на два сезони. Другу проблему він, за Бредбері, назвав ефектом метелика: одного з героїв – вершника Маго – вбито в телесеріалі, але в книгах він залишається живим. Хвилі від цієї зміни ведуть до можливих подальших трансформацій сюжету.
Про магію Мартін каже: «В моєму всесвіті є магія, але це дуже мала магія, якщо порівняти її з іншими фентезі». І ще: «Вводячи магію в фентезі, слід залишати її магічною. Багато авторів фентезі розробляють детальні системи і правила, але я вважаю це помилкою. Щоб магія була ефективною в літературному сенсі, вона має бути незнаною, й дивною, й небезпечною, з силами, які не можна передбачати чи контролювати. Це її робить, як мені здається, більш цікавою і запам’ятовуваною. Вона функціонує як символ чи метафора всіх тих сил всесвіту, яких ми не розуміємо і, може, навіть ніколи не зможемо зрозуміти».
Розвиваючи цю думку, він також зауважив: якщо б він хотів писати наукову фантастику, то писав би саме її, – мабуть, маючи на увазі, що тоді б він розписував цю дію на раціональній основі. Втім, згадаймо братів Стругацьких: вони писали в жанрі, який можна назвати ненауковою фантастикою – умовною проміжною ланкою між науковою фантастикою й фентезі.
А взагалі слова Мартіна – це слова серйозного письменника. За ними стоїть не лише досвід, а й мудрість, яка може бути навіть поза досвідом. Його можна зрозуміти так, що магія повинна бути магією. Її не мають породжувати якісь раціонально пояснювані речі. Бо до раціональних аргументів завжди можна знайти антиаргументи на цій же раціональній основі. Якщо ж магія залишається магією, її слід сприймати такою, як вона є. І це й надає їй справжньої сили.
З іншого інтерв’ю можна дізнатися, що Мартін колись працював над коміксами разом із легендарним Стеном Лі. І він підкреслює принципову відмінність, яку приніс у сюжетику коміксів Лі. Після своїх пригод Супермен чи Бетмен поверталися саме в ту точку, з якої все починалося. Це такий замкнений тип сюжету. В коміксах фірми Marvel, де працював Лі, все було не так. Герої змінювалися. Тобто з’являлися нові характеристики. І Мартін каже, дивлячись із сьогоднішнього дня, що саме це вплинуло на його роботу.
Про свою роботу він розповідає саме з точки зору того, як робиться фентезі: «Релігії робляться з релігій, у цьому випадку – уявні релігії. Я базував їх на світових релігіях, вихоплюючи щось чи трохи розширюючи. [...] Це загальний процес творення фентезі, треба мати корені в реальності. Потім ви трохи граєте з цим, додаєте уявні елементи, а далі робите все це більшим. Як Стіна в моїх книгах».
Він також розмірковує, як змінилося книговидання і які наслідки цього: «Час змінюється, книговидання теж. Я певен, якщо б Скотт Фіцджеральд був би живим сьогодні, його видавець казав би: "А як щодо продовження “Гетсбі”. “Гетсбі” пройшов добре, може, ми зробимо “Гетсбі ІІ, сина Гетсбі”?". На жаль чи на щастя, я не знаю, добре це чи погано, але це реальність сучасного книговидання, яке радикально змінилося з часів Фіцджеральда, Хемінгуея і Максвелла Перкінса. Воно впливає на роботу, хоча цього не очікують і не вивчають на літературних курсах. Це робота і письменник. Але завжди є комерційна реальність, реальність життя письменника. Це як “Володаря кілець” Толкіна розділили на три книги, просто з комерційних міркувань його видавця на той час, а не виходячи з літературних міркувань. І це мало надзвичайний вплив на всю фентезі на півсторіччя».
Ми можемо підтвердити, що саме так думав і Маклюен, коли казав, що медіа є повідомленням. Тобто система комунікативного носія реально диктує і системні характеристики контенту. І, мабуть, те саме можна сказати і про такого учасника цього процесу, як глядач. Він теж суттєво впливає на контент, особливо це стосується масової культури.
Вейс і Беньофф, виконавчі продюсери й письменники, кажуть про те, чого навчилися з серіалу. Вейс: «Ми навчилися необхідності планувати наперед». Беньофф: «Будь-які уроки з першого сезону перекриваються труднощами другого сезону. У нас тепер більше героїв, більше місць, більше драконів».
В іншому інтерв’ю Беньофф підкреслює відмінності «Гри тронів» від «Володаря кілець»: «В “Грі тронів” ідеться про взаємодію людей, бо в конфлікті перебувають люди. Але це не наш світ, там зима може тягнутися двадцять років, а за Стіною діють темні сили. Дракони, що були колись, можуть повернутися. Але цей світ є реальним для тих людей, що там живуть».
Реально це розповідь про особливість світу фентезі та її сприйняття глядачем. Люди в цьому світі еквівалентні нам, але світ – ні. У нього свої закони. І ми дуже швидко до них звикаємо. Це альтернативний світ, який може бути, але якого немає. І магія може бути, але наш світ витіснив її у світи альтернативні. До речі, магія в тому світі не є такою страшною. Адже завжди знаходиться той, хто може захистити від несправедливості.
Мартін каже про своє сприйняття телесеріалу за власними книгами: «Мені подобаються телевізійні серії. Я займався цим із самого початку. Я теж був виконавчим продюсером. І писав один сценарій на сезон, отже, моя участь була досить активною. Не такою, як у деяких романістів, які просто продають права, а потім лише споглядають. Я був особисто включений у кастинг і звичайно писав власні сценарії. Я постійно розмовляв із Давідом і Деном, які є виконавчими продюсерами і шоу-раннерами. Вони зробили прекрасну роботу і залишилися вірними моїй історії. Були деякі зміни, але це є необхідністю в такому проекті».
А Мартін займався всім цим ще й тому, що мав власний досвід написання сценаріїв. Він каже: «У мене було багато роботи в Голлівуді. На телебаченні я працював десять років, з середини 80-х до середини 90-х. Я працював на декілька шоу, робив декілька художніх фільмів, в тому числі й оригінали, й адаптації. Тому я знаю процес з обох боків і хотів бути включеним. Я знав, що максимального включення не буде, оскільки мені треба було писати книжки. А книжки довгі й страшні, вони вимагають багато часу. Не було можливості стати повноцінним членом команди. Але я не хотів просто отримати чек і відсторонитися».
«Гра тронів» є дуже системною книгою фентезі, її світ дуже замкнений на себе. Він не потребує звернення до інших текстів, бо існує сам по собі. Це справді текст, який можна поставити разом з творами Л’юїса чи Толкіна.
І все теж почалося зі звернення продюсерів просто до книг Мартіна. Беньофф розповідає: «Ми були любителями фентезі. Я отримав триста сторінок, подзвонив Дену Вейсу і сказав: "Чи ти чув про “Гру тронів”? Ти повинен це прочитати, тому що якщо я не божевільний, це одна з кращих речей, які мені довелося прочитати». А Вейс відповідає на запитання про адаптацію книги до екрану так: «Ми повинні були спростити всю військову частину, щоби зробити її зрозумілішою для людей, в кого на столі перед собою немає мап і таблиць, а також фамільних дерев».
Еспенсон – іще один письменник цього серіалу. За нею вже є багато фільмів. Так само, як і робота в галузі когнітивної лінгвістики під керівництвом відомого професора Лакоффа, батьки якого, до речі, походять з Києва. Вона займалася на той період вивченням метафор.
Еспенсон розповідає про важке життя людини, яка пише для телебачення: «Частково це може бути жахливим, просто жахливим. Ви будете робити помилки, які транслюватимуться мільйонам глядачів. Ви будете далеко від свого ліжка через роботу і не спатимете в ліжку через проблеми. З вас сміятимуться люди з швидким думанням. Вас переписуватимуть. Ви будете вимушені казати "спасибі", коли вас хвалитимуть за рядки, яких ви не писали. Ви муситиме мовчати, коли вас критикуватимуть за вибір, якого ви не робили. Вас проситимуть приймати рішення стосовно одягу і зачісок. Вам треба буде шукати компромісу, бо актор, чи спецефект, чи виконавець не хочуть співпрацювати. Вас можуть бити по самолюбству. Ви плакатимете».
Але її висновок зрозумілий і позитивний: «Писати для телебачення (як і для інтернету) – найкраща робота з усіх. Я щодня почуваюся щасливою. Я вчуся щодня. І ще вони платять за ланч щодня».
Еспенсон писала «Торчвуд» і готова повернутися до «Гри тронів», коли її покличуть, бо той досвід був для неї позитивним. Вона чітко відповідає на запитання, що робить наукову фантастику привабливою: «Герої. Великі герої і здатність щось сказати». З іншого боку, це типова відповідь письменника. І хоча телеписьменників слід радше вважати прикладними письменниками, закони побудови оповіді залишаються тими самими.
Досвід Еспенсон дозволяє їй бачити ситуації і з іншої перспективи. Вона, наприклад, каже: «Наукова фантастика і фентезі різні, але я не сказала б, що вони "повністю" різні». Її побажання молодим сценаристам таке: «Пишіть про те, що ви самі хочете дивитися. Це дає задоволення і в кінцевому рахунку робить привабливим. Не думайте, що в публіки інші смаки чи занижені можливості. Це також не дасть вам можливості знижувати письмо – вважайте, що публіка така ж розумна, як і ви. І не бійтеся повести натовп за собою».
В іншому місці вона знову повертається до особливостей фантастики: «Будь-яка варта уваги історія в якомусь розумному сенсі має стосунок до реального життя. Фантастика дозволяє вам розповідати розумні історії, не виглядаючи при цьому дуже повчальним. Вона створює метафоричний шар між історією та реальним світом! Фантастику відкидають як таку, що не має зв'язків із реальністю, але насправді все навпаки».
Перед нами знову акцент на альтернативному світі, який творить література. Наративи здатні виступати в ролі світу-2, 3 і далі. Вони керують увагою читача/глядача за рахунок створення різноманітних переходів між світом реальності й альтернативним світом.
Власну роботу над «Грою тронів» Еспенсон описує так: «Мені ПОДОБАЄТЬСЯ, ПОДОБАЄТЬСЯ, ПОДОБАЄТЬСЯ мій досвід у “Грі тронів”! Мені сказали, яка частина книги буде моєю, і я намагалася наблизитися до цього. Мені дісталася НАЙКРАЩА частина – не просто корона, а кінське серце – саме кінське серце захопило мене як читача. [...] До того ж, сцену, що працює в романі, має бути скорочено і перероблено для екрану. Це було цікаво – знаходити можливості для того, щоби сцена на дві сторінки захоплювала емоційну глибину сцени на п'ять сторінок і більше діалогів та описів роману».
Еспенсон веде цілий блог для сценаристів (www.janeespenson.com). Точніше вела, бо якось написала в іншому місці, що помітила: вже все розповіла й нічого не лишилося для неї самої. Вона розповідає про написання мильних опер. Там задіяно три рівні письменників. Ті, що згори, зайняті лише загальною сюжетною лінією. Письменники з середнього рівня роблять із них традиційні плани епізодів. Третій рівень письменників розписує діалоги, нічого не змінюючи, оскільки будь-яка зміна може вплинути на, як вона пише, «рухомі частини потяга, що мчить».
Системний характер світу Мартіна засвідчує якраз те, що він базується на багатьох деталях, адже йому треба все виписати по новій. Деталі стосовно Артура й Мерліна, наприклад, у серіалах «Мерлін» чи «Камелот», не так потрібні, бо ми їх знаємо з інших джерел. «Гра тронів» вимагає нової альтернативної реальності з самого початку. А саме деталізація і є головним інструментом і письменника, і телеписьменника. Це те, що він бачить сам, і ніхто, окрім нього, не здатен цього побачити.
Системність характеризує й те, що для фільму було створено спеціальну мову племені датраків. Є навіть окремий сайт, за яким цю мову можна вивчити. Адже в ній більше 3 тисяч слів і власна граматика. Отже, навіть це довелося робити з великою деталізацією.
Світ фентезі нині в моді. На це багато в чому спрацювала Роулінг та екранізації її творів. А може, просто люди втратили відчуття чуда в житті й тепер потребують його на екрані. І саме фентезі виявився напрочуд ідеальним для кіновтілення. Мабуть, тут є і маленька хитрість, адже фентезі дозволяє нам дивитися на світ драконів згори. І це не відштовхує глядача, а наближає його.
Слід додати також, що це принципово не дитяче кіно. Один із акторів, Костер-Валдау, що грав Джемі Ланністера, так і каже: не можна порадити своїй дитині подивитися його. Але цікаво, як він бачить свою роботу – це ціннісна зміна, яка відбувається з героями: «Одну річ Мартін робить напрочуд дивно – це зміни з головними героями. Він каже таке. Ми не є білими чи чорними. Ми всі сірі. Це дуже захопливий світ. Він драматичний».
Источник: osvita
|
