Ще не знайдено способу передискутувати тролів. А тим часом поширювані через інтернет та соціальні мережі недобросовісні й дезінформаційні чутки відіграють усе більшу роль у формуванні світогляду суспільства.
Стаття Сергія Грабовського «Як академік Олійник сплутав Дольд-Михайлика з Аленом Даллесом» зачепила одну надзвичайно цікаву проблему, цікавий історичний факт. А може, й не лише історичний - зважаючи на сьогоднішні українські реалії.
Ні, проблема не у сперечанні з Борисом Олійником. Ще з часів видання його бестселера «Князь темряви» (про Михаїла Горбачова) поет-академік засвідчив своє незрівнянне вміння валити до купи праведне із грішним і не розрізняти їх. Тож не варто сперечатися з людиною, яка сама не знає, чого прагне й що засуджує. В особі Бориса Олійника ми маємо блискучий взірець представника українського суспільства з його амбівалентністю й умінням поєднувати непоєднуване. Взірець, доведений до абсолютної наочності.
Вчитаймося у слова нібито Даллеса: «Посіявши там хаос, ми непомітно підмінимо їхні цінності фальшивими і змусимо їх у ці фальшиві цінності вірити... Ми будемо... сприяти самодурству чиновників, хабарників... Хамство і нахабство, брехня й шахрайство, пияцтво і наркоманія... все це ми непомітно культивуватимемо...».
Чи міг це насправді сказати справжній Ален Даллес? Не треба бути політологом або істориком (і тим більше академіком), щоб із упевненістю збагнути: ні, не міг. У жодному разі не міг. Бо надто вже вкладається цей цитатний Псевдодаллес у радянську систему пропагандистських координат. Сполучені Штати Америки, якими вони постають із цитати, ані на мить не сумнівалися в перевагах СРСР, у тому, що він і саме він є концентрацією й осередком усіх світових чеснот. Вони дивовижним чином не проголошували СРСР імперією зла, не таврували його за порушення прав людини й елементарних свобод, не називали радянські цінності фальшивими й не намагалися нав'язати свої, які вважали за істинні. Слідом за газетою «Правда» Псевдодаллес вірив: СРСР є полюсом добра, тоді як США є полюсом зла. І, мов Карабас-Барабас, капостив просто з любові до мистецтва.
Цитата повторює всі постулати радянської пропаганди. І стосовно того, що хабарництво й самодурство чиновників - то «результати американської диверсії» чи «пережитки минулого», але в жодному разі не органічні закономірні риси радянської системи й саме її. І стосовно того, що на Заході, й у США зокрема, цінності - фальшиві. З цитати геть не зрозуміти, які цінності сповідували самі США, окрім патологічного, бо геть ірраціонального, антисовєтизму. Не могла ж держава, де панують самі лише хабарництво, шахрайство, брехня, пияцтво та наркоманія, стати світовою наддержавою! З цитати виходить, що цілком могла. Саме такими змальовували США й радянське телебачення та радянські газети.
Отже, радянське походження цитати не викликає жодних сумнівів. Тільки не Борис Олійник є її автором і винахідником. І навіть не Анатолій Іванов із Юрієм Дольд-Михайликом.
Особисто я чув цю цитату неодноразово й не пізніше, ніж на самому початку 1980-х. Звідки? Були такі лектори товариства «Знання», що влаштовували публічні лекції для певної аудиторії - найчастіше для студентів або співробітників наукових установ. Цих лекторів запрошували, виступали вони у вузькому колі співробітників установи й, відповідно, відкривали тому вузькому колу «конфіденційну» інформацію.
Отут і варто зупинитися на одній прикметній особливості радянської масової інформації. Радянські громадяни зовсім не задовольнялися тим, що чули у програмі «Время» або читали в газеті «Правда» (чи хай навіть «Известия»). Живучи у гранично закритій інформаційній системі, де кожна газета неодмінно була чиїмось «органом» (інших не було), а інформація була лише офіційною, радянські громадяни компенсували брак інформації «народним радіо». Чутками. Чутки ці поширювалися з шаленою швидкістю. У процесі поширення вони обростали безліччю «художніх деталей», але в основі своїй були здебільшого правдивими. Тож громадяни СРСР не лише знали, що дорогий Леонід Ілліч Брежнєв колекціонує антикварні автівки й діаманти, мов марки, а й були приблизно в курсі поточних подій: що вирішили на черговому політбюро, де розбився літак, де чергового разу лютувала міліція, де відбувся шахтарський страйк (у Донбасі про це, не криючись, розповідали випадковим попутникам от просто у тролейбусах) тощо й тощо.
Ключовим словом в усьому цьому є слово «приблизно». Перевірити чутки й упевнитися у їхній правдивості, а також відділити істинне від хибного було неможливо.
Хоч би там як, а на певному етапі розвитку тоталітарної інформаційної машини радянські органи стикнулися з тяжкою проблемою: виник потужний спосіб комунікації, який неможливо було заборонити й навіть контролювати. Йому можна було лише протидіяти - й от саме це якраз і робили лектори товариства «Знання».
Вони «конфіденційно» розповідали чимало такого, про що не писали радянські газети. Власне, про очевидне, про те, що й без них було загальновідомим, але отаке «офіційне» оприлюднення подібної інформації сприймалося винятково позитивно. Могли вони розповісти про те, що, попри всі «битви за врожай», СРСР таки імпортує зерно зі США та Канади (це було суворе табу для офіційних ЗМІ), про те, що технологічно СРСР дуже відстає від тих самих США. Могли змалювати побут середнього американського інженера - недосяжний, просто казковий для радянських інженерів. Могли навіть обережно - дуже обережно! - зачепити тему спецдач та спецмагазинів для компартійної еліти. А ще вони не забували попередити: «Все це - не для широкого розголосу, це лише для вас - ви ж люди розумні, інтелектуальні». Така манера й такий зміст лекцій викликали не лише довіру до лекторів, а й упевненість у їхніх чесності та сміливості. Вони виглядали ледь не дисидентами, а їхні лекції - ледь не одкровеннями.
От на цьому тлі вони й розповідали про «план Даллеса» та подібні ж «підступи Заходу». І їм, звісно ж, вірили.
Почуте від лекторів товариства «Знання», зрозуміло ж, переповідали, їхня інформація поширювалася через другі, треті, четверті руки... Було знайдено безвідмовний спосіб і механізм запускання дезінформаційних чуток.
Дезінформаційна складова лекцій, звісно ж, не могла здолати тотального невдоволення дійсністю, яке наростало. Вона могла інше - посіяти амбівалентність. Зробити так, щоб, протестуючи проти брежнєвських реалій, люди масово наклеювали на вітрове скло своїх автомобілів портрети Сталіна, як це було в самому кінці 1970-х. Зробити так, щоб люди слухали «Голос Америки» та Бі-бі-сі й водночас хвалили Юрія Андропова: «Він наведе порядок, він покінчить із брежнєвщиною!».
Однією з жертв цих організованих чуток і став, судячи з усього, Борис Олійник. Жертва радянської пропаганди - от хто він є.
Погляньмо на сусідню Росію. Інформація про нещодавню катастрофу літака під Петрозаводськом в усіх джерелах, що їх довелося бачити, починалася зі слів: «Самолёт осуществил жёсткую посадку». Цілком по-радянськи: «Наші літаки не б'ються». Оце от «здійснив жорстку посадку» замість «розбився» або «зазнав катастрофи» фігурує в повідомленнях і дотепер, коли характер і масштаби того, що сталося, є загальновідомими.
А ще в сучасній Росії на очах поширюється переконання: добробут у США - дутий, показний; американці насправді мешкають у фанерних нетрищах, які тільки зовні мають пристойний вигляд. Пригадується подібне переконання радянських часів: американські та європейські автомобілі тільки виглядають презентабельно, а насправді - із картону. Відчувається рука одного й того самого майстра, чи не так?
А до речі: чи не тієї самої природи є славетна донбаська інформаційна «невменяемость»? Коли, усупереч усьому розмаїттю інформації, люди вперто живуть у царині стереотипів та міфів? Чи не працюють там майстри специфічного «знання»?
Зрозуміло: автором типового сценарію радянських «конфіденційних» лекцій було аж ніяк не товариство «Знання». Воно було лише виконавцем, і виконавцем, цілком можливо, досить безправним. Не було б його, знайшовся б інший виконавець.
Нині можливостей маніпулювання чутками незрівнянно побільшало. Тут вам і інтернет, тут вам і соціальні мережі. Тут вам і армія платних (штатних) блогерів, коментаторів та форумних дописувачів. На них не заведено звертати уваги, їх не заведено сприймати серйозно, з ними не заведено сперечатися: мовляв, не варті вони того, що вони таке? Хто може протистояти їм? Одинаки-ентузіасти, сумлінні блогери? Ще не знайдено способу передискутувати тролів. А тим часом поширювані через інтернет та соціальні мережі недобросовісні й дезінформаційні чутки відіграють свою роль у формуванні світогляду суспільства.
І що меншою стає свобода інформації, що звужується обсяг інформації, доступної із «респектабельних» джерел, то більше інформаційну спрагу починають утамовувати чутки. Поширені за допомогою тих-таки соціальних мереж. То більшої ваги вони набувають, то більшу інформаційну роль вони відіграють. Зокрема й недобросовісні, дезінформаційні чутки, «спецоперації на чутковому фронті».
Як їм протидіяти, щоб не дозволяти плодити чергові й чергові «плани Даллеса»?
Источник: www.telekritika.ua
|
