Чи вдалося «відбілити» імідж СБУ фільмом Istil Studios «СБУ. Спецоперація»? З огляду на останні події у Дніпропетровську, які скомпрометували спецслужбу, навряд чи. Але знімальна група зробила все, що могла.
27 квітня в Дніпропетровську пролунали чотири вибухи. Є жертви, але, дякувати Богові, наразі ніхто не помер. А пізнього вечора напередодні телеканал «Інтер» завершив показ восьмисерійного фільму під назвою «СБУ. Спецоперація». Навряд чи дніпропетровські терористи – хто б вони не були і хто б за ними не стояв – прагнули прив’язати вибухи до показу серіалу, аби в такий спосіб остаточно скомпрометувати українські спецслужби. Проте їхня діяльність зробила свою чорну справу, перекресливши у свідомості глядача весь позитив від перегляду фільму. Нагадаю, «СБУ. Спецоперація» було анонсовано як «...перший український восьмисерійний фільм про роботу вітчизняних спецслужб, в основі сюжету якого – реальні події, що відбувалися в Україні за останні 10 років та були досі не відомими громадськості. Головні герої – працівники спецслужб, у них різні офіцерські звання, життєвий досвід, вони не ідеалізовані персонажі, а цілком живі і впізнавані люди».
І перегляд фільму, попри, чесно кажучи, надто упереджені очікування, справив доволі непогане враження. Спробую аргументувати. Досі, до його випуску на телеекрани, переважна більшість громадян «незалежної» (вибачте, але рука не піднімається зняти ті лапки!) України беззастережно асоціювала СБУ з радянським КДБ. У певному сенсі так воно і є, що підкреслює, до речі, і стаття про СБУ у Вікіпедії, де українську службу безпеки прямо називають спадкоємицею КДБ УРСР. Якщо пригадати, що першим очільником її був справжній генерал КДБ, то подібне визначення цілком правомірне. А що таке КДБ у свідомості колишнього законослухняного (точніше, заляканого) громадянина СРСР? Правильно, один із найстрашніших нічних кошмарів пересічного обивателя. Незважаючи навіть на циркуляцію анекдотів про «контору», які, кажуть, складалися в надрах того ж таки всесильного і всевидющого відомства. Смішки смішками, але мораль тих анекдотів була очевидною – зробити в очах трудящих спецслужбу ще більш усепроникною, ніж вона, в силу різних причин, була насправді. Отже, страх і ненависть до СБУ, як колись до КДБ, громадяни України зрілого віку успадкували, можна сказати, з молоком матерів. Проте тим, хто народився після 1991 року і починає народжувати власних дітей, уже начхати на всі спецслужби світу. Не говорячи про рідну, коефіцієнт недовіри до якої множиться мало не щоденно.
Зрозуміло, що служба, до компетенції якої входить у числі іншого й відстежування суспільних настроїв, такого ставлення до себе довго терпіти не може і змушена робити якісь кроки з «відбілювання іміджу». І тут спецслужбісти опинились у ситуації, коли, з одного боку, потрібна популяризація здобутків «спеців» у царині захисту національної безпеки, а з другого – необхідність зберігати державну таємницю. Вихід було знайдено чи не єдино прийнятний – зняти про СБУ кіно. Це, звісно, аж ніяк не ноу-хау, адже першими на пострадянському просторі, як завжди, такі спроби здійснили в Росії. Надто ж після приходу до влади професійного розвідника Володимира Путіна. Після кількох серіалів про спецслужби («Агент национальной безопасности», «Родина ждет», комедійний «Спецназ по-русски», не кажучи вже про екранізації пригод юного Штірліца), де, щоправда, й натяку не було на реальні події, а сюжети висмоктувалися з креативних голів сценаристів, які, до речі, не гребували західними кальками, високі замовники вирішили, що мети досягнуто, й ФСБ разом із конкуруючою ГРУ постали в образі такого собі лицаря без страху й докору. Аж раптом... Скандал із російськими шпигунами в Америці! Якщо хтось до цього в Росії й мав ілюзії щодо ефективної роботи ФСБ, а також (завдяки серіальним «подвигам розвідника») упевнився в тому, що російські розвідники – найкращі в світі, то їхній провал у США перекреслив усі спроби створити позитивний імідж ФСБ в головах «морально стійких» глядачів. Проте через той провал і скандал російських фільмів про спецслужби на екранах менше не стало, адже в Росії чітко розрізняють, де кіно, а де – реальність. А пригоди спецагентів завжди затребувані в будь-якій країні.
Українська Istil Studios, на відміну від російських колег, які у своїх фільмах про спецслужби зробили ставку на художній вимисел, пішла іншим шляхом і зняла серіал про реальні справи реальної СБУ. На замовлення телеканалу «Інтер» та за підтримки Валерія Хорошковського, нині вже колишнього глави СБУ, але, як і раніше, фактичного власника «головного каналу країни». Початкові титри фільму примушують думати, що до серіалу причетний чи не весь центральний апарат Служби безпеки України. Це, напевно, зроблено для того, аби глядач ні на йоту не засумнівався, що фільм справді створено на основі реальних подій. З одного боку, подібний підхід виправдовується метою досягти якомога більшої правдоподібності, з другого – примушує думати про неминучий тиск високих посадовців на творчу групу.
Хай там як, але історіям, розказаним авторами серіалу «СБУ. Спецоперація», особисто я повірила. Насамперед тому, що фільм знято як екранізовані інтерв’ю офіцера безпеки, який на початку й наприкінці кожної серії відповідає на запитання журналістки. По-друге, стрічку знято у суворо мінімалістичній манері майже документального кіно. Подібного ефекту, мабуть, досягнуто ще й за рахунок суворої кольорової гами, адже серіал знімали холодної зими. Щоправда, подібний мінімалізм міг бути зумовлений і не надто великим бюджетом. Можливо, саме ця малобюджетність допомогла сценаристам і режисерові зосередитись на власне історіях спецоперацій, не відволікаючись на додаткові відгалуження сюжету, навіть на те, що зазвичай традиційно прикрашає всі серіали – романтичні стосунки героїв.
Серіал побудований за принципом: одна серія – одна спецоперація. І це дозволяє дивитись його, не переймаючись тим, що пропустив попередній сюжет або не зможеш переглянути наступний. Якщо автори «СБУ. Спецоперація» ставили за мету не роздувати заслуги спецслужби перед державою, а простою людською мовою розповісти, чим саме і як займається СБУ, то певною мірою їм це вдалося. Кажу «певною», бо про відомі широкому загалу провали нашої спецслужби, а також її останні «заслуги» у справі цькування Тимошенко чи то «бесід» із представниками інтелігенції та студентства, аж надто про безцеремонний виклик усього колективу вченої ради Інституту соціології на допит, звісно, в серіалі ані пари з вуст. Але ж від цього фільму ніхто й чекав якихось викриттів – не те у нього завдання!
Відтак дозвольте ще кілька слів на захист цього продукту. Чому цей фільм зачепив мене, людину, яка мало цікавиться роботою спецслужб (може, тому, що в моїх очах усі повідомлення про її успіхи сприймалися як дешевий піар)? Відповім. Тому, що цей фільм спростовує розповсюджувану деякими маргінальними політиками невідомого громадянства і з підозрілою кількістю паспортів думку про те, що в Україні давно не лишилося жодних державних таємниць. Мовляв, після втрати ядерної зброї у гіпотетичних шпигунів зник будь-який інтерес до держави Україна.
Тим часом, як показує фільм «СБУ. Спецоперація», втрачати Україні є що. Так само, як і є з ким боротися. З терористами, приміром, які хочуть заволодіти «брудним» ураном. Або ж – із торгівцями людьми, убивцями чи навіть із тими, хто хоче дістати найновіші розробки українського Міноборони...
Ще один момент, який викликає симпатію, щоправда, навпіл із роздратуванням, – гнучкий мовний режим, у якому спілкуються між собою персонажі цього кіно. Це, звісно, несосвітенна дикість – те, що на 21-му році існування незалежної держави з задекларованою державною мовою ми не маємо масової культури тією самою мовою. А коли хтось і здійснює спроби зробити україномовний серіал, то його продукцію запихають у такий слот, коли нормальні люди вже давно сплять. Мотивується все це тим, що українська мова... некомерційна. Відтак мовний режим у серіалі «СБУ. Спецоперація», коли одна половина персонажів розмовляє українською, а друга – російською (трапляється ще й сербська, болгарська тощо, але то вже мовні характеристики всіляких лиходіїв), сприймається як велике досягнення авторів. Хоча було б уже геть насильством примусити розмовляти всіх героїв рафінованою російською, коли документація в тій-таки СБУ провадиться українською. До слова, дехто з форумчан, які залишили свої відгуки про фільм у мережі, вважають, що мовний поділ героїв серіалу відповідає ще совковому розподілу соціальних та службових ролей україномовних і російськомовних. Приміром, найкрутіший персонаж, майор СБУ (актор Олександр Суворов), на якого лягає тягар приймати рішення щодо реалізації операції, розмовляє російською, а той, хто у нього в підпорядкуванні, капітан СБУ (В’ячеслав Довженко) – українською. Цей факт обурює дописувачів на форумі: вони вважають такий мовний розподіл алюзією на «бидлуватого хахла» з російських анекдотів. Не можу погодитися з цими думками, адже найголовніший СБУ-шний начальник у виконанні Олега Бойка все-таки україномовний. Тут, як завжди і скрізь упродовж останніх 20 років, ми маємо справу зі спробою дотриматися мовної толерантності. Але вона чомусь спрямована лише в один бік: не дай Боже – образити російськомовних! Не знаю, як щодо Ігоря Калініна, нинішнього шефа секретної служби, але пан Хорошковський державною мовою володіє. І спроба якогось мовного балансу в серіалі про спецоперації СБУ – це, може, певний компроміс між тим, що є, і тим, що хоче, але не може здійснити найвище кервництво країни.
Чи вдалося «відбілити» імідж СБУ фільмом Istil Studios? З огляду на останні події, які скомпрометували спецслужбу, навряд чи. Але віддамо належне режисерові Андрію Нестеренку: він та його група зробили все, що могли. Ну, а те, що реальність майже ніколи не збігається з тим, що показують у серіалах, геть не вина кінематографістів. Зрештою, вони все-таки роблять кіно. І не більше.
Источник: telekritika.ua
|
