Проблема «Забороненої зони» в тому, що цей типовий зразок субкультури представлено ширшій аудиторії. Звідси таке нерозуміння, підсилене ще й дражливою для українців чорнобильською тематикою.
З фільмами про Україну постійно щось не так. Якщо брати-росіяни знімають про наше минуле, це викликає протести українських націонал-патріотичних організацій. Ідеться насамперед про серіал «Біла гвардія» та фільм «Матч». Якщо про наше сьогодення знімають побратими-американці, це не подобається американській громадськості, котра прихильно ставиться до нашої країни. Тут мова про фільм жахів «Заборонена зона», котрий недавно з'явився в світовому і, відповідно, українському прокаті.
Характерно, що як російські, так і американські кінематографісти щирі в своїх переконаннях: в Україні було та є саме так, як вони собі уявляють. Різниця ж у тому, що російське кіно на українську тематику останнім часом - зразок насамперед політичних технологій, тоді як американське - експлуатація з комерційною метою українських проблем. Зокрема, однієї з найбільших техногенних катастроф ХХ століття, що сталася на нашій території.
Загалом тема Чорнобиля в якості глобальної страшилки справді безпрограшна. Ніхто з нас не винен у тому, що згадка про Україну в світі звучить найчастіше в контексті саме чорнобильської трагедії. Секс на експорт, тотальна корупція та системне порушення прав людини - теж не надто приємні асоціації з моєю країною. Проте в цьому частково винні ми самі, бо допускаємо це й дозволяємо будь-якій владі сідати нам на голови. Але Чорнобиль - таки радянська спадщина, ніхто з українців, чий зрілий вік припав на момент аварії, реально не здатен був протидіяти катастрофі. Так само, як жоден із нас не здатен боротися з наслідками. Правда, сама Зона відчуження давно стала складовою новітньої української міфології. Яскраве тому підтвердження - популярна комп'ютерна гра «Сталкер». А також однойменна книжкова серія, яку заснували не в Україні.
Загалом міф про Зону розвивають та підтримують усюди, крім самої України. Переставити трагедію на комерційні рейки українські письменники та кінематографісти не змогли, хоча саме страшні казки про Чорнобиль можна творити на експорт. Конвертуючи її, без перебільшення, в десятки, сотні тисяч, та навіть, коли пощастить, мільйони доларів. З іншого боку, батьківщина трагедії майже ніколи болючої теми не експлуатує. Згадайте хоча б блокаду Ленінграду: про це обережно згадують навіть нечисленні очевидці. Не помилюся, якщо скажу - з нашим Чорнобилем така сама ситуація.
Документальних стрічок про Чорнобиль знято багато, вони різної якості, мені найбільше сподобалася подача в форматі ВВС. Серед художніх творів радянськох доби згадувати в контексті аварії на ЧАЕС можна хіба стрічки Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» та Михайла Белікова «Розпад». Перший - притча, другий - соціальна драма. Серед сучасних фільмів досить потужний резонанс - насамперед на Заході - викликала драматична притча Олександра Міндадзе «В суботу» про першу добу в житті міста Прип'ять після аварії. Фільм Міндадзе здобув низку нагород на західних фестивалях, зокрема у Брюсселі, та був учасником конкурсної програми 61-го Берлинского кінофестивалю.
Логіка речей вимагала також кітчу, і завдяки Оксані Байрак ми його отримали - мова про «Аврору» та кумедну історію з висуванням цього фільму на «Оскара». Суто розважального продукту, трилерів або фільмів жахів, ще не було. Хоча особисто я знаю кількох сценаристів, що можуть запропонувати готові розробки про пригоди сталкерів у Зоні та їхню боротьбу з мутантами й мародерами. Тож маю стале переконання: кіно, подібне до пропонованої американської малобюджетки, могли б зробити і в нас - із закордонним прокатом на хвилі стабільної актуальності теми навряд чи виникли б серйозні труднощі.
Щойно відсидівши в кіно перші тридцять хвилин із загальних сімдесяти п'яти, відразу зловив себе на думці: те, що відбувається на екрані, до болю нагадує давню стрічку одного з патріархів горору Веса Крейвена «Пагорби мають очі» та особливо - її новітні переспіви. Коли повернувся з кіно, дізнався - не одному мені таке стукнуло в голову. Зокрема, саме цю стрічку в контексті «Забороненої зони» згадав на своїй сторінці у Facebook відомий журналіст Дмитро Шурхало. Отже, навіть якщо американці вперше вирішили зняти кіно про пригоди туристів у Чорнобилі, все одно маємо вторинний продукт, сюжетний фундамент якого тримається на десятках цитат, а єдине, що оригінальне - слово «Чорнобиль» у назві.
Так, оригінальна назва стрічки - Chernobyl Diaries, що у буквальному перекладі читається як «Чорнобильський щоденник». Чому вітчизняні прокатники цнотливо забрали брендове слово з назви - загадка. Зате невибагливий фільм жахів несподівано демонструє розуміння американцями тих базових цінностей, з якими ми тут, на батьківщині Чорнобиля, не здатні визначитися вже двадцять перший рік. А саме: потрапивши в Київ, молоді американці захоплено кажуть один одному: «Ми ж у Європі, чувак!», а коли треба спілкуватися з місцевим населенням - переходять нехай на калічену, але - українську мову. Яка в оригіналі звучить без перекладу. Нарешті, коли в фіналі глядачі розуміють, що чорнобильських мутантів контролює якась секретна інституція, представники цієї структури спілкуються російською, а україномовні люди в білих халатах - у них на підхваті.
Сам фільм, котрий у нашому прокаті називається «Заборонена зона», являє собою типовий слешер - малобюджетний фільм жахів, за сюжетом якого нападу чогось страшного та невідомого зазнає група молодих людей. Такі стрічки ще визначаються як «молодіжні жахастики». До речі, типовим слешером, розрахованим на нішеву аудиторію, є критикований всіма український фільм «Штольня». Проблема як «Штольні», так і «Забороненої зони» в тому, що ці типові зразки субкультури представлено ширшій аудиторії. Звідси таке нерозуміння, в випадку з «Забороненою зоною» підсилене ще дражливою для українців чорнобильською тематикою.
Хоча переконаний: якби виробництво фільмів жахів про Зону налагодили в Україні, всі вони так само ставали б об'єктами стабільної критики. Мовляв, ось як цинічно роблять бізнес на трагедії людства...
Пробравшись у Зону, шестеро молодих американців та їхній український провідник Юрій спершу зазнають нападу лютих бродячих собак, а потім - кровожерливих мутантів. Причому мета мутантів лишається так само незрозумілою, як і їхній зовнішній вигляд. Зокрема, чи ці семеро - єдині жертви, чи їх постачають у Зону з помітною регулярністю організатори таких екстрим-турів. Звісно, коли на людей нападають монстри, не варто шукати логіки в їхній агресії до гомо сапієнс. Та якщо лють чорнобильських мутантів-канібалів подається, як керована ззовні агресія, мету тих ворогів, хто контролює експеримент, хотілося б уявляти собі чіткіше. Хоча б так, як це прописано в класичному фантастичному трилері Рідлі Скотта «Чужий»: інопланетний хижак мусить бути доставлений на Землю для експериментів, і людські жертви тут не беруться до уваги, адже приносяться на олтар науки та обороноздатності країни. Оскільки в згаданому фільмі подібних меседжів нема, Чорнобиль, територія мутантів, тут і далі сприймається десь так само, як Трансільванія - територія вампірів.
Источник: telekritika.ua
|
