Постать Володимира Кметика у вітчизняному журналістському середовищі, як то кажуть, суперечлива. Причому цікаво, що діапазон дискусій навколо його персони справді масштабний: від суб’єктивних підозр у злодійствах до не менш суб’єктивного захоплення та бажання бачити його (або людей із аналогічними світоглядом та харизмою) серед тих, хто керує нашою країною. Тим часом останніми роками екс-заступник голови Держтелерадіо України та колишній перший віце-президент НТКУ намагається триматися подалі від політичного істеблішменту. У 2005 році пан Кметик захопився мультиплікацією, створивши анімаційну студію «Фрески» та ставши її директором, а цього року отримав ліцензію на супутникове мовлення дитячої телекомпанії «Малятко-TV», котра, за його сподіваннями, має вийти наступного року в ефір.
Поки що пан Кметик із колегами працюють над розробкою сітки мовлення майбутнього каналу та над тим, як зацікавити програмним продуктом телекомпанії операторів кабельних мереж, щоби доступ до нього був якомога ширшим. «Телекритика» зустрілася із Володимиром Кметиком, щоб обговорити концепцію формату майбутнього «Малятка-TV», його технологічні особливості та світоглядні завдання. Як це часто буває у розмові із «буржуазним націоналістом», як напівжартома називає себе пан Володимир, розмова про дітей та давню потребу створити орієнтований на них телеканал вилилася у бесіду на значно ширші та болючіші теми.
– Пане Володимире, в країні фінансова криза, а ви раптом вирішили робити дитяче телебачення…
– Не раптом. Я давно хотів його робити.
– Але в будь-якому разі ви, напевно, розраховуєте, що попри фінансові негаразди це вдасться зробити, а по-друге, ви знаєте, для чого ви це хочете робити. Поясніть, яка ваша мотивація.
– Дуже давно в одній зі львівських шкіл я викладав математику. Це був чи не найкращий період життя, бо доля звела мене з людьми, які дуже відповідально ставилися до свого професійного обов’язку. Якось під час шкільної перерви мені довелося почути, як діти переказують один одному фільм, але героїв при цьому цитують російською мовою. Я також дивився цей фільм. Його показувало польське телебачення, тож герої говорили польською, а не російською. І відповідь на запитання, чому українські діти переказують фільм не своєю рідною мовою, – була очевидною: українська мова в кіно для них неприродна і незвична. Розуміння того, що російський колоніалізм в Україні зайшов неприпустимо далеко, було тільки логічним висновком із цього факту. Отак я «навернувся» до ідеї формування національного українського культурно-інформаційного простору, бо хотілося цю ситуацію змінити.
Ідея дитячого телебачення – це продовження наміру створити таке інформаційне поле, яке б допомогло українцям змалечку знаходити власний контур культурної та національної самоідентифікації. Нині всі ми бачимо, що державні та політичні чинники фактично усунулися від проблеми функціонування інформаційного простору в Україні та формування його власне українського змісту. Результат: національний інформаційний простір програний, а культурний – не функціонує. Це виклик для всього українства, і цілком очевидно, що він вимагає відповіді. Саме тому ми декларуємо намір створити дитячий україномовний телеканал, аби хоч частково відповісти на виниклу суспільну проблему – проблему очевидної недостатності в нашому телевізійному ефірі сучасних україномовних програм для дітей. Наскільки це вдасться? Скажімо так: хотілося б, щоби вдалося. Тобто нині я не можу демонструвати беззастережний оптимізм, бо все залежить від багатьох факторів.
Друга причина така. Мені здається, що в часи, коли політична журналістика звелася виключно до двох шляхів – або пошуку того, хто запаскудив портрет найяснішого цісаря (за висловом відомого героя), або аргументації запаскуджування портрету найяснішого цісаря – для того, щоби зберегти повагу до себе та професії, треба займатися чимось нейтральним. Інакше, якщо нині намагатися говорити про актуальні проблеми нашого суспільства так, як належить, легко можна попасти під різку тристоронню критику владного, опозиційного і, зрештою, фахового середовища. Під цим перехресним вогнем будь-якій людині важко жити і працювати. Інколи краще відійти і зайнятися чимось абсолютно несерйозним для сучасної української дійсності, проте, можливо, значно серйознішим і стратегічно для нації важливішим. Тим більше, що для таких людей, як я, за нинішніх політико-правових реалій дитяче телебачення і дитяча тематика є, мабуть, найбільш адекватним вибором.
– А чому ви вважаєте, що фахове середовище не могло б вас підтримати?
– Ви знаєте, досвід – це дуже погана справа. Він над нами тяжіє. Свого часу я працював генеральним директором Львівської обласної телерадіокомпанії. Звільнився я на знак протесту проти ліцензування в українському ефірі телеканалу «Інтер», з появою якого, до речі, і розпочалася ера новітньої русифікації України. Так ось, період майже дворічного протистояння засвідчив повну байдужість (якщо не ворожість або нерозуміння) як політичного, так і фахового середовища до проблеми становлення власне українського, а не постколоніального інформаційного простору в державі Україна. Більше того, саме тоді проходила досить активна дискусія щодо взаємин між органами державної влади та державними телерадіокомпаніями. Нам вдалося сформувати молоду, досить мобільну та ефективну інформаційну службу, і ми намагалися довести, що ці взаємини мали би базуватися на засадах поваги до праці журналістів, до їхніх прав та обов’язків перед українським суспільством. І саме це викликало чи не найбільше обурення та роздратування як політичного, так і домінуючої частини фахового середовища. Для більшості стара і знайома манера прислуговування владі була зрозумілішою і прийнятнішою, а нова система координат означала лише заміну червоного прапора на синьо-жовтий, а секретаря обкому – на главу держадміністрації, або, як тепер полюбляють казати, «губернатора».
Після мого звільнення через деякий час колектив служби інформації вперше в Україні виступив проти запровадження цензури на телебаченні. Вони стверджували, що часи свободи слова змінюються тим, що пізніше почали називати «темниками». Це було 1998 року, протест набув певного розголосу у пресі, але загалом журналісти поставилися до цієї проблеми більш ніж байдуже. Такою ж млявою була і реакція політичного середовища, навіть того, що прийнято називати демократичним. Скажу більше: саме ті, хто згодом публічно подавав себе за непримиренного опонента «злочинної влади», свого часу вимагали від Президента України Кучми мого звільнення, переконуючи, що я недостатньо ініціативно пропагую політику тодішнього глави держави.
– Цю мотивацію вашого звільнення було висловлено вам неофіційно?
– Офіційно також. Були ж «патентовані» патріоти, які ходили до глави держави і повідомляли, що на Львівській державній телестудії працює людина, яка заважає втілювати в життя лінію Президента. На четвертому такому колективному візиті тодішній міністр інформації та мій друг і вчитель Зиновій Кулик сказав: «Слухай, я вже не можу це втримувати, вони вважають, що ти їм заважаєш і що вони забезпечать кращу для Кучми політику в регіоні». Зрештою, я їх розумію. Йшла боротьба за владу, за впливи, за приватизаційні преференції і т. д. Лояльність до Кучми і здатність вчасно прогнутися могла конвертувати в реальність їхні найфантастичніші мрії. Зрештою, так і сталося. Але загалом саме тоді свобода слова і принципи функціонування журналістики, на мій погляд, почали давати дуже серйозний збій. Замість суспільного договору відбулася такий собі суспільний «зговір». І журналістам, і владі, і політикам – всім тоді було вигідно жити саме так. Цікаво, що коли мої колеги вийшли з протестами, ніхто в цілій Україні їх так і не підтримав.
– Може, колегам із інших регіонів просто бракувало інформації про ці протести?
– Ні, інформації вистачало, просто нікому це не було потрібно. Це був «вилам» із загального правила. Всі з усіма мовби змовилися, всі прийняли ці правила гри, а тут раптом один колектив почав говорити про критерії журналістської діяльності… У зв’язку з тим я думаю, що сучасне журналістське середовище, як би це не було прикро констатувати, також прийняло певні правила гри. Мені це нагадує епоху «брежнєвізму», коли говорили про комунізм, а в голові сиділо зовсім інше. Або, перефразовуючи нашого передостаннього президента, як у політиці «место сидения определяет точку зрения», так і в нашій журналістиці «место сидения определяет агрументацию». Перехід від функції інформування до функції піару здійснюється без особливих роздумів. Тому я не думаю, що сучасне журналістське середовище могло би витримати більш-менш (я не кажу абсолютно, але більш-менш) адекватні або відповідні, якщо хочете, критерії журналістської діяльності. Звичайно, є винятки, але щоби домінантно, в основній своїй масі… Я в це не вірю. Ввімкніть телевізор, почитайте газету – і якщо у вас не виникне запитання «кому вони служать?» (була така «неудобозабываемая» телепрограма проти українських буржуазних націоналістів), тоді я помиляюся.
– Одним словом, робити дитяче телебачення – це для вас певна форма внутрішньої еміграції на даному етапі історичного розвитку країни?
– Я не думаю, що це внутрішня міграція, це скоріше… Знаєте, колись мораліст Сенека написав: «Частину часу в нас крадуть, частину забирають силою, але найганебніша втрата часу через нашу власну недбалість». Останні роки я живу з тим, що в мене крали час, забирали час силою, і все через те, що я був недбалий. Все на купу! Я розумію, що тоді мої аргументи були ні до чого і те, про що я казав, насправді нікого не турбувало. Отже, це була якась моя недбала поведінка, чи що… Не знаю. Але я б не хотів, щоб склалося враження, що винні в основному журналісти. Журналісти є лише одним із елементів політичної системи країни, в наших українських умовах хоча і невід’ємним елементом, але практично повністю залежним від капіталу, або, якщо хочете, від власників. Їхня відповідальність полягає в тому, що вони мали би допомагати суспільству сформувати закони співжиття. І кожен сам собі ставить рамку – що для нього є можливим, а що є неможливим.
Але першу скрипку тут все ж таки повинні відігравати політичні еліти. Саме вони мають задавати для суспільства своєрідні «правила гри», зокрема і для журналістів, які живуть з інтелектуальної праці і мимоволі були би підпорядковані цим правилам. Нині ж журналісти стали заручниками системи свободи слова як анархії, свободи слова як диктату олігархічних структур і т. д. Це така постколоніальна, посттоталітарна і постбільшовицька, якщо хочете, специфіка. Вона в нас постійно ферментує і видозмінюється. Залишатися в такому середовищі і прийняти його правила гри, взяти на себе його рудименти інколи означає переламати собі хребет, свої світоглядні установки, і я особисто поки що до цього не готовий.
– Все ж таки, повертаючись до вашого «Малятка-TV», розкажіть, якими будуть світоглядні засади майбутнього дитячого телеканалу.
– Насамперед, це буде стовідсотково україномовний канал. Ми будемо керуватися принципом, який стане гаслом каналу: «Розважаючи – навчай». Є кілька телевізійних форматів, які вже пройшли світову апробацію як дитяче мовлення, і зараз ми розглядаємо, який із цих форматів найбільш природно відповідатиме Україні.
– Які саме формати ви маєте на увазі?
– Ви знаєте, я цього не скажу, бо я не хочу оприлюднювати... Скажімо так, існує багато транснаціональних телевізійних корпорацій, орієнтованих на дитячу аудиторію. Наприклад, Disney, який, наскільки я розумію, нині переживає не найкращі часи. Ще одна величезна компанія – Warner Brothers, що має велику бібліотеку фільмів і різні спільні підприємства з японськими анімаційними компаніями. До речі, японці роблять цікаву анімацію, і психологи стверджують, що їхні герої з великими очима дуже гарно впливають на дітей і сприяють кращому засвоюванню історій. Попри те, що, наскільки мені відомо, цей вплив на дитячу психіку є універсальним, ми все одно будемо ретельно працювати над адаптацією такої продукції, передусім на стадії дублювання за допомогою єдиного та оригінального звукового ряду.
Ще одна транснаціональна дитяча телекорпорація, з якою ми могли би співпрацювати, – це Spacetoon, що займається адаптацією дитячого мовлення в різних країнах світу. Мені подобається те, що вони роблять програму, яка називається, наприклад, «Арабський дім» або «Китайський дім», даючи маленьким глядачам систему власне рідних національних цінностей. Найскладніше питання – це питання добору програмного продукту, бо на початку 50% українського виробництва складатимуть субпродукти.
– Поясніть, як ви плануєте співпрацювати з цими транснаціональними корпораціями. Будете, як більшість вітчизняних телевізійників, імітувати формат, трошки його видозмінювати і казати, що це наш формат? Чи будете купувати ліцензію?
– Ну, звичайно, будемо купувати ліцензію. Ми не настільки багаті, щоби запропонувати свій формат. Простіше і вигідніше взяти формат та адаптувати його.
– Невже справді купити формат легше, ніж знайти геніального автора і зробити свій?
– Знаєте, чому дешевше? Бо під сам формат підкладаються певні дослідження цільової аудиторії, які коштують якраз чимало. Придумати ідею формату чи знайти того, хто зможе її придумати, недорого, але ж треба цю ідею на чомусь базувати. І бажано, щоб це були не просто вигадки, а реальні дослідження. Відповідно, існують певні дослідження, які вказують, що ось, бачите, це цікаво для дівчаток такого віку, це для такого віку. Це і є формат. Мінімально він коштуватиме кілька мільйонів доларів.
– Ви будете купувати формат за такі гроші?
– Ні. Ми хочемо домовитись із якоюсь із цих великих корпорацій на засадах бартеру. У нашому розпорядженні є виробнича база анімаційної студії «Фрески», за допомогою якої ми можемо надавати певні послуги.
– Які фінанси потрібні для адаптації якогось формату дитячого мовлення і скільки часу це може забрати?
– Це може коштувати близько 3 млн доларів на рік. До кризи я мав певні домовленості з фінансистами, які були готові давати ці гроші під капіталізацію проекту. Що буде далі, сказати впевнено важко, але поки що ніхто не відмовляв. Сподіваюся, все одно ми це зробимо.
– Цікаво, за яким принципом ви будете розбудовувати сітку мовлення майбутнього каналу?
– Дивіться, є 12 годин, і, відповідно, ми хочемо запустити 12 тематичних блоків. Наприклад, «Кіно моєї сестрички», «Кіно мого братика», «Спорт», «Історія», «Український дім» і так далі. Це будуть окремі історії за дванадцятьма позиціями.
Звичайно, ми братимемо консультантів, які допоможуть правильно адаптувати формат. Крім того, нам будуть потрібні дві студії дублювання, бо маємо намір дублювати мультфільми всіма голосами. Для мене дуже важливо, щоб усе було зроблено, як належить. Треба взяти хороших перекладачів, редакторів, які розумітимуть, що вони працюють на створення певної дитячої культури.
– Чи немає у вас побоювань у зв’язку з тим, що ви прийдете зі своїм «Малятком-TV» у конкурентне середовище, до аудиторії, вже «підсадженої» на певний продукт, і він зовсім не такий, як той, про який ви розповідаєте? Сучасним дітям цікавіші Сімпсони, аніж «Українській дім». Ви якось зважаєте на це, думаючи про майбутню стратегію позиціювання свого каналу?
– Ви поставили дуже цікаве питання, яке, власне, є основним для українського телебачення. Телебачення – це бізнес чи культура?
– І те, й інше.
– А чого більше?
– А це залежить від країни.
– Я думаю, для українця це насамперед культура. А для тих, хто робить сучасне телебачення в Україні, – це насамперед бізнес. На жаль.
– Так, але інших реалій у нас немає. У вас є саме такі конкуренти, орієнтовані на телебачення як бізнес, і вони більш зубаті, аніж ви.
– Я не заперечую, вони більш багаті, більш зубаті, і я розумію, що ми живемо в умовах тотальної «шустеризації» українського ефіру. Але ми маємо намір попри це робити телебачення як насамперед український культурний та освітній феномен. Хоча, звичайно, я не буду заперечувати, що з часом наша компанія має вийти на певний рівень рентабельності. Зрозуміло, що ми би не відмовилися від партнерства з Міністерством освіти, Міністерством сім’ї і молоді, Держтелерадіо, Національною радою з питань телебачення та радіомовлення...
– Тобто тих, хто тривалий час відмовляв вам у наданні ліцензії і зрештою видав її, за словами Тетяни Лебедєвої, авансом?
– О, так! Національна рада довго не видавала ліцензію, але мушу віддати їм належне. Ми з великим задоволенням і нервами пройшли цей процес. Вони казали, наприклад: «Ми вам не видамо ліцензію, якщо ви добровільно не візьмете на себе зобов’язання не транслювати рекламу пива, алкоголю і т. д.». Я пояснював, що немає законних підстав на подібну регламентацію, але вони наполягали, що в дитячому мовленні це неприпустимо, розумієте? Мені дуже сподобалося, що члени Нацради намагалися виконували свій громадянський обов’язок сумлінно, нехай навіть усупереч прописаним у законі повноваженням. Щоправда, згодом це захоплення було дещо згірчене повідомленням про те, що тоді ж Нацрада ліцензувала на території України російський дитячий телеканал, але вже без обмежень і застережень, висловлених щодо «Малятка-TV». Повністю російськомовний, без обмежень щодо реклами, щодо частини програм українського виробництва і таке інше. Отже, нам – ліцензію авансом, а їм – «за заслуги перед Отечеством». Складається враження, що правила в Україні обов’язкові лише для українців.
– Ваша анімаційна студія має намір бути партнером великих і технологічно розвинутих корпорацій. Що ви можете запропонувати їм у рамках того бартеру, про який ви говорили? Яку технічну базу та можливості вже має на сьогодні студія «Фрески»?
– Дійсно, нам вдалося створити сучасну технологічну базу виробництва анімаційних фільмів у стандарті телебачення високої чіткості. Не скажу, що вона аж надто особлива, проте оригінальна, без сумніву. Власне, ми побудували повний виробничий цикл, що дозволяє у стислі терміни досягати значних виробничих обсягів. Більше того, ми перевірили цю технологію на окремих проектах і вона дала відмінні результати. Спочатку було сподівання на те, що у виробництві анімації буде зацікавлене українське телебачення, але не склалося. Комерційні телекомпанії поки що не виявляють бажання виходити на міжнародний ринок із власною анімаційною продукцією, а Національна телекомпанії після двох років співпраці з Європейською мовною спілкою «іменем України» згорнула таку співпрацю. Зараз, після зміни керівництва, політика НТКУ стає більш доброзичливою, але сумнівно, що вдасться знову вибудувати довірливі взаємини з ЄМС, які би слугували основою для нових проектів.
Так само провалилися наші спроби загітувати на анімаційні проекти і Міністерство культури. Там подібні ініціативи викликають лише неприховане роздратування. Натомість, аби не чекати з моря погоди, ми намагалися продемонструвати свої можливості неукраїнським продуцентам, яких наші виробничі технології зацікавили. Тож будемо сподіватися на краще.
– Розвиток сучасної цивілізація відбувається не в напрямку національного, а в напрямку глобалізації. Чи не можна побудувати по-справжньому сучасне дитяче мовлення, базуючи його тільки на національних цінностях?
– Чому коли мова заходить про намагання створити українське, зразу виникає підозра, що це якесь обмеження? Мовляв, ви не маєте права нас «відрізати» від іншого культурного світу! Чому таке питання не виникає, коли поляки створюють польське телебачення, французи – французьке, а німці – німецьке, а виникає лише в контексті власне українського мовлення? Чи не тому, що колись хтось наполегливо намагався нас переконати, що здобутки світової цивілізації українець може осягнути лише через призму російської чи польської мови та культури, а все інше – то страшенно некультурно і обмежено? Це ж абсурд.
Кожна нація збагачується здобутками іншомовних культур, але стають вони їй близькими лише тоді, коли ці здобутки кореспондуються в систему національних світоглядних уявлень. Тому теза про те, що культура об’єднує народи, є дещо політично спекулятивною і фальшивою, бо національні культури доповнюють одна одну і тим самим створюють цікаву та різноманітну Планету Людей. Це правда, що кожен народ розмовляє з Богом лише йому зрозумілою мовою, і правда те, що кожна нація, яка хоче жити повнокровним духовним життям, зобов’язана не тільки, вибачайте за слово, користуватися культурними здобутками інших, але і примножувати та розвивати власні культурні цінності. Саме тому старі європейські нації вже давно сповідують принцип так званої асиметричної культурної відповіді, а вимога про збереження і розвиток національних традицій та культури є однією із обов’язкових умов. Отже, якщо процес глобалізації відбувається і в сфері телебачення, то всі ми з цього маємо лише радіти. А як інакше доторкнутися до такої кількості знань і краси? Проте не забуваймо, що і ми, українці, маємо обов’язок перед світом зберегти та примножити власну культуру. Хотілося, щоби телеканал «Малятко-TV» слугував як одній, так і другій меті. Тут немає жодних суперечностей.
Володимир Кметик – випускник математичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка. Працював старшим інженером у науково-дослідному інституті, вчителем математики, інспектором Львівського обласного управління освіти, директором кіностудії «Галичина-фільм», генеральним директором Львівської обласної державної телерадіокомпанії, заступником голови Держтелерадіо України, першим віце-президентом Національної телекомпанії України.
З 2005 року – директор анімаційної студії «Фрески» (Київ). 2008-го заснував телекомпанію «Малятко-ТВ».
Був продюсером фільмів: «Люди з номерами», 1990 рік (документальний фільм про репресії окупаційного режиму в 40-х роках ХХ століття); «Нам дзвони не грали…», 1991 рік (художній фільм на тему боротьби УПА); «Василь Стус», 1989 – 93 рр. (трисерійний документальний фільм); «Амур і Демон», 1993 рік (художній фільм на тему незаконного привласнення окупаційною адміністрацією художніх цінностей жителів Львова); «Українська архітектура Львова», 1992 рік (документальний фільм); «Бойківська архітектура», 1992 рік (документальний фільм); «Олеський замок», 1992 рік (документальний фільм).
Був сценаристом і постановником документальних фільмів: «Від рідної до української», 1993 рік (документальний фільм про відродження ВУТ «Просвіта» ім. Т.Шевченка); «Синдром набутих дефіцитів», 1993 рік (чотирисерійний документальний фільм на тему польсько-українських взаємин в ХХ столітті); «Попіл наших сердець», 1994 рік (п’ятисерійний документальний фільм про винищення українців у ХХ столітті).
Співавтор в канадському документальному фільмі «Україна в Другій Світовій війні», 2004 рік.
За постановку анімаційних фільмів «Старі казки, по-новому переказані» 2002 року був відзначений Першою премією в жанрі «Телебачення» на Першому міжнародному конкурсі політичною сатири, що проводився в м. Києві. Започаткував і був керівником на Першому телевізійному каналі українського телебачення телемарафону «Тарасова Церква», автор і ведучий циклу телевізійних програм «Національний інтерес», організатор та ведучий українського-американського телемосту, присвяченого 40-річчю встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку в Вашингтоні. Остання робота – постановка анімаційного фільму «Лис Микита».
Марина Баранівська, telekritika.ua
Источник: МедіаБізнес
|
