У нашій телекритиці існує явний перекіс. Головна увага приділяється центральним телеканалам, а різноманітна діяльність десятків (а, можливо, і сотень) місцевих ТРК залишається поза полем зору. Столичні критики часто просто не знають, що відбувається в телевізійному світі Харкова, Донецька, Одеси, Дніпропетровська, Львова, Сімферополя тощо. А тим часом місцеві канали мають свою досить велику і постійну глядацьку аудиторію, великою мірою впливають на формування регіональних настроїв і нерідко створюють специфічне віртуальне середовище, яке, однак, цілком реально впливає на, зокрема, електоральну поведінку мільйонів наших співгромадян, на їхнє ставлення до країни, що зветься Україною, і до політики країн інших.
Підозрюю, що не лише столичні телекритики, але й особи, зобов'язані бути компетентними, не завжди добре орієнтуються в регіонально-телевізійних процесах, не кажучи вже про місцеві газетні та радійні справи. А інформаційна ситуація на місцях істотно відбивається на політичній. Є регіони, де існування державних ЗМІ є критично важливим, усупереч усім доктринерським розмовам абсолютно відірваних від реального життя народних депутатів про «роздержавлення» мас-медіа. Якщо в цих регіонах приватизувати контрольовані державою телеканали, радіостанції та газети, то залишиться виключно антидержавні ЗМІ. А виставлене на продаж охоче придбають деякі «дружні іноземні інвестори», скуплять на кореню і легко (як це періодично трапляється в період виборів) створять на потрібній їм частині території України своєрідне «інформаційне гетто», де звучатиме лише один погляд, де буде встановлена монополія на істину, а інакомислячим не дадуть і рота розкрити, де думка групи осіб подаватиметься як глибоке і одностайне переконання всіх жителів регіону. В Україні вже зараз є немало ТРК, які можна з достатньою підставою назвати авторитарними і навіть тоталітарними. Головною відмітною ознакою таких є наявність лише одного погляду, лише одного ідеологічного уявлення, відсутність конкуренції думок, а значить і дискусій, суперечок, ідейних зіткнень. «Чужі тут не виступають», - ця фраза могла б стати девізом таких ЗМІ, яких, звичайно ж, найбільше в регіонах. На відміну від столиці, де тиск влади, капіталу та партій на ЗМІ повинен бути досить делікатним (щоб не стати контрпродуктивним), на місцях не церемоняться й не соромляться. І тоді керівник місцевої державної ТРК виявляється заручником зазвичай суперечливих вимог центру та регіональних сил.
Мені доводиться вже багато років спостерігати подібні явища на своїй «малій Батьківщині», в Севастополі та Криму. Почну з рідного міста. У Севастополі працюють чотири місцеві телеканали: регіональна державна ТРК, що підпорядковується Києву, ТРК, що називається «НТС», «Народний канал», а в дійсності депутатський, який забезпечили собі депутати міської ради, і ТРК ВМС України «Бриз». Ось тільки «Бриз» послідовно й цілеспрямовано відстоює державні інтереси України в такому інформаційно складному регіоні, яким є Севастополь. Було б дивно, якби ТРК Військово-морських сил України на чолі з Мирославом Мамчаком, який брав особисту участь у драматичних подіях початку 90-х, коли створювався український військовий флот, проводила б якусь іншу інформаційну політику. Що ж до всіх інших ТРК, то до них є немало питань. Наприклад, до так званого незалежного телебачення Севастополя - «НТС». Проте, абсолютна незалежність цього каналу, який вважають близьким до місцевих структур Партії регіонів, від України не викликає жодних сумнівів (чого не можна сказати про інші держави). Звична сцена на «НТС»: певна телевізійна діва з похмурим виразом обличчя як деяку неспростовну істину повідомляє: «в Севастополі українська влада створює нестерпні умови для моряків Чорноморського флоту Росії, російських військовослужбовців видавлюють з міста, їх гноблять і дискримінують тощо». І лише в кінці пояснює, що йдеться про заяву депутата Держдуми від партії «Єдина Росія» Ненашева. Думський сидень не потрудився навести хоча б один приклад, що підтверджує його фантазії. Йому так здається. А «НТС» послужливо й регулярно розповсюджує цю маячню. Або ось з'являється на екрані деякий бородатий дядько на прізвище Вассерман, якого представляють як «великого фахівця з України». Цей «спец» розповідає, що коли в Україні національний капітал переможе компрадорський, то він приєднає Україну до Росії. Цікаво, а чи знає цей «експерт», що таке національний капітал і чим він відрізняється від антинаціонального? Що ж це за національний капітал, який зраджує свою націю й знищує свою державу? Проте шукати здоровий глузд у заявах «експертів» «НТС» - марна справа. Хоч тенденція очевидна. А ось ще один типовий для «НТС» телепродукт - інтерв'ю з редактором деколи поважної, проте яка нині деградувала, російської газети «Известия» паном Мамонтовим. «НТС» грозиться дати цілу серію таких інтерв'ю. Пан Мамонтов оповів севастопольцям, що домни на металургійних комбінатах у Донбасі гасить українська влада, щоб задушити там... російську мову. Який зв'язок між домнами і російською мовою, московський «титан думки» не пояснив. Останніми днями у зв'язку з тим, що виповнився рівно рік із того часу, як група вандалів, на чолі з деякими агресивними севастопольськими депутатами, на Графській пристані розбила кувалдами і утопила в морі меморіальну дошку в пам'ять про підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту 1918 року, «НТС» з особливим задоволенням і сладолюбством показує милі їхньому серцю кадри, де знищують і топлять українську пам'ять. І кожний тиждень «НТС» демонструє, як група давно відомих професійним російським патріотизмом осіб під російськими державними та військовими прапорами церемоніальним кроком обходить центр міста. Частий гість цього телеканалу депутат Вадим Колесніченко, ставлення якого до України та української культури добре відоме. На жаль, і регіональна державна телерадіокомпанія дозволяє собі такі речі, які важко сумістити з державними інтересами. Тележурналіст Скрєбець організував кілька передач, присвячених «засиллю» української мови в Севастополі. Зрозуміло, не було ніякої дискусії, жодних альтернативних поглядів, суцільний монолог про «насильну українізацію» (монолог, зрозуміло, «пригнобленою» російською мовою), про «злочинний експеримент на дітях», про «відсутність майбутнього в української держави», про «витиснення російської мови» тощо. Запрошена до студії пані з Партії регіонів, депутат місцевої ради, завзято доводила, посилаючись на якихось невідомих учених, що двомовність (тобто володіння крім російської ще й українською мовою) шкодить здоров'ю севастопольських дітей. Дивно, і за таких переконань вони вимагають державної двомовності? До речі, екзотичний факт: ще 2007 року одна з журналісток міської державної ТРК була нагороджена тогочасним міністром оборони Російської Федерації Сергієм Івановим грамотою з цікавим формулюванням: «за активне сприяння у вирішенні завдань, покладених на збройні сили Російської Федерації». Цікаво, однак, що ж це за завдання іноземних військ, яким сприяли деякі українські (?) журналісти? Проте в останні місяці гендиректор СРДТРК Олександр Скрипниченко, який став недавно заслуженим журналістом України, докладає певних зусиль до нормалізації роботи компанії: з'явилися діалоги, дискусії, відкритий доступ в ефір раніше небажаним особам, відомим своїми проукраїнськими настроями, спостерігається прагнення до деякої збалансованості в поданні інформації. Однак відчувається й сильний опір цим зусиллям з боку окремих журналістів, які звикли керуватися виключно особистим свавіллям і відношенням до ефіру як до своєї власності, покликаної забезпечувати бізнес-інтереси «господаря» програми (що стає абсолютно явним у період виборчих «жнив»).
І, звичайно ж, севастопольський медіа-простір не залишають без свого нав'язливого заступництва московські товариші. Місто не просихає від всіляких «братських» імпрез, у тому числі інформаційних. У червні Севастополь ощасливили фестивалем «Великое русское слово», висадився цілий десант московських «гуру» в особі Максима Шевченка (1-й російський телеканал), колишнього шефа «Независимой газеты» Віталія Третьякова, нині декана Вищої школи телебачення МДУ, головного редактора газети «Известия» В. Мамонтова (який вірить в особливий містичний зв'язок між металургією та російською мовою), редактора «Русского журнала» Б. Межуєва і добре нам відомого Андрія Окари. Всім бажаючим і небажаючим безкоштовно роздавали газету Тойми-Кічігіна «2000». Як завжди, москвичі демонстрували «манічку» - манію величі. Пан Третьяков глибокодумно мовив на адресу українських журналістів, яких виявилося небагато: «Чи то київські журналісти незатишно себе почувають на кримській землі і особливо севастопольській, чи то вони відчувають, що московські журналісти їм нерівня». «Манічка» невдовзі набула рис патології, що змусила відомого Дмитра Джангірова в знак протесту проти «великодержавного хамства» Третьякова залишити зібрання. Панове, Д. Джангіров, протестуючий проти «великодержавного хамства», це, як висловлювався Сталін, «сильніше, ніж «Фауст» Гете». Вже якщо Джангірова дістали...
Намагався було перевести обговорення в конструктивне русло Олексій Мустафін із СТБ, але московський «метр» М. Шевченко перебивав його найбезцеремоннішим чином. А пан Третьяков дезавуював заяву української сторони про те, що росіяни відносяться до українців набагато гірше, ніж українці до росіян, навіть ризикнувши спростувати дані досліджень російських же соціологів.
Звучав звичайний набір бездоказових звинувачень на адресу України. Севастопольський журналіст Микола Владзімірський висловив свої відчуття від цього сумнівного зборища так: «На мій погляд, проведення таких зустрічей може бути можливим і корисним виключно за наявності взаємної поваги журналістів обох країн і відсутності традиційної московської зарозумілості. Неспроста відразу після зухвалої поведінки модератора круглого столу з'явився перефразований вислів «велике хамське слово». Ну, а повертаючись до наших українських справ, не можна не зауважити, що, дійсно, телебачення та й узагалі ЗМІ столичні і регіональні потребують якогось спільного форуму, якихсь форм постійного спілкування, щоб не виникало двох паралельних інформаційних світів, що ніде не пересікаються. Адже дуже погано, що немає доступних дайджестів регіональної преси й регіональних теле- і радіоканалів. А їхня наявність - це також важливий крок до того об'єднання країни, про яке в нас так багато останнім часом говорять, але не так багато роблять, як цього б хотілося і як це необхідно.
Источник: Телекритика
|
