Мовні меморандуми та рекомендації, ротація членів Нацради, переділ шкури невбитої «цифри», мультиплекс МХ-4, адаптація іноземних каналів – такі підсумки НЕ-подій 2008 року у регуляторній сфері телерадіомовлення.
Безмежним є оптимізм українського народу. Що, здавалося б, можна протиставити ситуації перманентного «щастя», яке рекомендується скласти з літер «д», «у», «п» і «а»? «Якось воно та й буде», – каже в таких випадках щасливий український народ, та ще й аргументує свою впевненість: «Бо ще ніколи не було, щоб ніяк не було». «Ніколи не кажи ніколи», – міг би на це не менш мудро відповісти 2008 рік українському народу, бо огляд подій у регуляторній сфері телерадіомовлення, які так і не відбулися, тобто фактично не-подій, свідчить, що в країну прийшов справжній ніяк.
Про мову не йдеться
У телевізійників є два календарні приводи перераховувати курчат, і Новий рік – лише один із них. Як правило, підсумки року є частиною підсумків телесезону, а підсумки телесезону є першим розділом у майбутній статті про підсумки телероку.
Минулий регуляторний сезон починався і закінчувався двома великими сварками мовників та Нацради. Перша – особливі правила жалоби, друга – мовне питання.
Із жалоби канали наприкінці минулого року пройшли через потрійний тренінг (майже підряд сталися дві трагедії – в Дніпропетровську й на шахті імені Засядька; а потім було оголошено День пам’яті жертв комуністичних режимів), результати якого Нацрада підбивала в останні дні минулого року. Багато з мовників отримали свої попередження, і тепер точно знають, чим відрізняється музика мажорної тональності (її треба з ефіру знімати) від музики мінорної тональності і що замість кінокомедій треба ставити в ефір бойовики та екшни. Оскільки дискусія на тему «Чим музика мінорної тональності допомагає жертвам стихійних лих?» відбулася не в суспільстві, а в Нацраді зі своєрідними інтонаціями – «Як розмовляєте з членами Конституційного Органу?!» – замість аргументів, то у виконання мовниками формальних правил жалоби й досі вкрадаються елементи чорного гумору. Найдотепніше цього року «пожартував» канал НТН, поставивши у день трауру за загиблими нафтовиками (30 квітня) бойовик «Вибух», дія якого відбувається на... нафтовій вежі.
І тим не менш, слід визнати, що жалоба була регуляторним досягненням цього року – формальні правила мовники виконують, а більшого від них і не вимагається.
Взагалі, все, що стосується моралі, – регулювати, як виявилося, набагато легше, оскільки й лікується воно так само – моралями. Не треба тобі ані запроваджувати особливих податкових режимів, ані створювати сприятливих інвестиційних умов на ринку, взагалі серйозні слова на кшталт «ринок» – не з цієї пісні про українську регуляцію.
Спроба регулювання «мовного відсотка» в ефірі наразилася якраз на такі складні слова – «несприятлива ринкова ситуація» для українського виробництва. А для чого сприятлива? Для «офшорного» телевиробництва на два ринки: це коли українські продакшн-компанії виготовляють колоніальні серіали для російських телеканалів. А заразом продають їх і на українські телеканали. Два ринки – краще, ніж один ринок, та ще й менший у чотири рази. Чомусь – невідомо чому – Нацрада вирішила, що цю проблему можна подолати стахановським відсотком української мови: якщо закон вимагає «не менше 75%», то хай буде 100%. На те, що виконання і «законної норми» для багатьох телекомпаній становить проблему, регулятори вирішили не зважати. А дарма, тому що бурхлива дискусія, в результаті якої компанії обстоювали очевидну істину, що вони мусять виконувати лише закон, а не вигадані 100%, закінчилася н-і-я-к. Тобто навіть гірше, ніж песимістичні прогнози «Телекритики»: підбиваючи підсумки сезону 2007–2008, я писала, що «Меморандум...», який закріпляє угоду про «підвищений мовний відсоток» в обмін на зняття попереджень і який підписували й підписували всю першу половину 2008-го, очевидно, таки підпишуть десь ближче до Нового року. А от і ні. Його взагалі не підпишуть. Ніколи.
Але як згадуєш півроку дискусій, півтонни казуїстичних аргументів: субтитри – це квота чи не квота, і взагалі мова ведення програм – це тільки мова, якою говорять ведучі, але не мова фільмів («бо хто ж веде фільми?»), плюс політичні спекуляції («бандерівці женуть мову Пушкіна з ефіру!»), то розумієш, що тебе знову розвели. А «Рекомендації щодо визначення мови програм і передач» – хто тепер згадає, що вони були? Але вони були! А скільки на них пішло нашого робочого часу: тих, хто їх писав – тобто Нацради; тих, хто про них писав – тобто нас, журналістів; і тих, хто щодо них писав – різноманітні депутатські звернення і коментарі; і тих, хто ходив у Верховну Раду з метою їх оскаржити, тобто топ-менеджери центральних телеканалів; і тих, хто подавав на них у суд – Незалежна асоціація мовників та Індустріальний телевізійний комітет. Чим ми всі займалися? «Рекомендаціями...», яких немає! Тобто н-і-ч-и-м.
А через що не відбувся повноцінний «Телетріумф»? Через «Рекомендації...» і «Меморандум...», яких... немає. Тобто, вважайте, ні через що.
Може, втішним видасться те, що всі переконалися: у питаннях телевиробництва мовна кнопка не те щоби не працює, але не працює аж так ефективно, як на виборах. Тобто як тренінг на лояльність мовників до Нацради мовна кнопка цілком може бути ефективною, а от якщо говорити про переорієнтацію телевиробництва на український ринок – то ні.
Питання - як примусити мовників із закупівельних контор (купив – продав) не трансформуватися на дубляжні контори, а зайнятися виробництвом – залишилося на порядку денному.
Поховавши ідею з «Меморандумом...», Нацрада вирішила вдатися до втілення ідеї преференцій національному виробникові теле- і кінопродукту.
Поки що Нацрада двічі погодила відповідний документ (5 листопада та 17 грудня). Чому двічі – невідомо, але не виключено, що погодити відповідний законопроект доведеться ще не один раз. Та й не тільки Нацраді. В документі пропонується внести зміни до закону «Про телебачення і радіомовлення» щодо створення фонду підтримки телекіновиробництва. До фонду має скеровуватися 50% коштів, що надійшли до держбюджету від сплати податку на рекламу. Ідея непогана, але багато хто її оцінює як непрохідну – мовляв, до всіх законопроектів про преференції депутати є ду-у-уже прискіпливими, адже скрізь вбачають корупцію. А оскільки безкоштовно корупція не робиться, то парламентарі намагаються вирахувати, хто з колег-депутатів має їм за це заплатити і скільки. Колись таким чином зарубали законопроекти про преференції українським книжкам – усе вираховували, хто ж на цьому хоче нагрітися. Результат: книжок немає, як і не було, а корупції – більше ніж досить. Цілком імовірно, що на телевиробництво очікує важка книжкова доля, а на нас – не менш цинічна дискусія, ніж мовна, з «Рекомендаціями...» та «Меморандумами...». І не менш продуктивний результат: н-і-я-к. Хотілося б, звичайно, помилятися.
Голови і члени
Ніяка ситуація і в кадровому питанні. У двох членів Нацради – Віктора Понеділка й Тетяни Лебедєвої («парламентська» четвірка) – спливли терміни повноважень. За законом, зняти їх досить просто – парламент має заслухати звіт Нацради, а вже потім оголосити конкурси на заміщення посад тих членів, чия каденція закінчилася. Але порядок такий: спочатку звіт, потім – ротації (за результатами звіту). Верховна Рада вже два роки поспіль не може заслухати звіт Нацради, натомість профільний комітет ВР затято обговорює цілих два законопроекти «Про Національну раду» – Олени Бондаренко та Володимира Ландика. Обидва законопроекти пов’язані із порядком призначення-відкликання «парламентської четвірки». З цими законопроектами теж смішна історія: в останній момент Партія регіонів не підтримала законопроект своєї колеги Олени Бондаренко, сказавши, що має багато кращий проект Ландика. Це при тому, що законопроект Олени Бондаренко обговорювався від травня 2007 року, пройшов перше читання у ВР, завдяки діяльності Олени Бондаренко було створено Тимчасову комісію ВР, що перевіряла діяльність Нацради, але... Повторюємо: законопроект відхилено, звіт Нацради не заслухано, члени, чиї терміни повноважень спливли (у Віктора Понеділка – у липні 2007-го, у Тетяни Лебедєвої – у лютому 2008-го), перебувають на своїх посадах – може, не так упевнено, але цілком сумлінно.
Питання про легітимність самої Нацради, у складі якої вже дві особи не мають законного права виносити рішення, обговорюється лише в експертному середовищі. Депутатів же, вочевидь, влаштовує все, крім закону «Про Нацраду».
Чому так? На запитання «чому склалося саме так?» могли би найкраще відповісти брати Коени: бо збіглося два фактори – дурість і випадок. Якщо пам’ятаєте, ВР мала всі ці питання залагодити і навіть на сесію виносилося питання про Понеділка, Лебедєву і голову Держтелерадіо Едуарда Прутніка, якого мали замінити на Ігоря Куруса, першого заступника голови Нацради, або Ольгу Герасим’юк (при цьому Герасим’юк відкрито називали «технічною кандидатурою»). Чим закінчилося? Прутніка зняли, Куруса не призначили, питання про Лебедєву й Понеділка випарувалося з розгляду. Держкомтелерадіо залишилося без голови і навіть гіпотетичних кандидатур у кулуарах ніхто не обговорює: а нащо? Як писав Бодріяр, в епоху хаосу прогнози безпідставні.
У сухому залишку всієї епопеї – тобто з двох законопроектів і чотирьох кадрових питань – лише знятий Прутнік, з другої спроби, та й то – кажуть свідки – ніякої політики, чиста випадковість. У Нацраді готують звіт за 2008 рік.
Концерн РРТ і цифра
Історія передачі Концерну РРТ й ухвалення цифрової програми – це просто альфа й омега української дійсності. Це якраз той вид конвульсій, які не знаєш як інтерпретувати: розпач, сміх, епілептичний напад, акторська гра? Рубрика «Страшне перо не в гусака»?
Ініціатива про передачу Концерну від Держкомтелерадіо до Мінтрансзв’язку народилася 18 лютого. До порядку денного галузевого комітету Кабінету Міністрів з голосу потрапило питання щодо передачі Концерну РРТ Мінтрансу. Розстановка сил: Мінтранс – «за», Держтелерадіо – «проти». Перші наполягають, що КРРТ – типовий оператор зв’язку, другі впевнені, що це «монополіст у галузі трансляційних послуг». У лютому питання формально відклали до наступного засідання комітету, а насправді до нього повернулися 17 квітня (відповідне рішення прийняв уже інший урядовий комітет – з питань економічної політики), уряд видав відповідну постанову 26 листопада. Але історія на цьому не завершилася! У Мінтрансі Концерн перебував менше місяця: 24 грудня Указом Президента цю урядову постанову було зупинено і формально КРРТ тепер перебуває у юрисдикції Держтелерадіо. Класичний коментар генерального директора КРРТ Анатолія Антоненка звучить так: «Концерн РРТ – не футбольний м’яч, який треба перекидати при кожній зміні уряду».
Прийняття Державної програми переходу на цифрове мовлення мало би відбутися ще два роки тому. Однак не відбулося. Не ухвалили програму і цього року. Ті ж персонажі, той же сюжет, що й із КРРТ: уряд приймає постанову – Президент ветує.
Протягом року гра в «хто крутіший – Нацрада чи Мінтранс» перетворилася на іншу – «хто крутіший – Секретаріат чи Кабмін». Резюме цієї історії таке: поки чиновники не доміряються гребінцями, цифрового телебачення в Україні не буде.
Політичні торги – це завжди довго і завжди дорого. Враховуючи рівень залучених «на допомогу» осіб та рівень їхніх апетитів, хто б не виграв у цьому протистоянні, розплачуватися з ними будуть тими самими «цифровими грошима». А відтак, коштів на безпосереднє виконання технічного завдання – побудову цифрової телемережі в Україні – лишиться значно менше від намальованої суми у 3–6 млрд грн.
МХ-4, найкращий мультиплекс
Історія МХ-4 є частиною історії про цифру, проте в ній свої бюджети і... свої герої. З рештою розказаних в 2008-му історій про регулювання її споріднює той самий повторюваний саспенс і відсутність логічного фіналу.
Після того, як Нацрада видала усім загальнонаціональним телеканалам окремі місця в цифрових мультиплексах (а 5-му каналу навіть два місця), тим самим гарантувавши їм «цифрове» майбутнє, вона оголосила конкурс ще на 8 вільних цифрових каналів комерційного мультиплексу МХ-4. МХ-4 мав запускатися першим, а канали в ньому мали бути настільки привабливими для глядача, щоби зробити розставання з аналоговим телебаченням якомога безболіснішим.
Конкурс на мовлення на експериментальному мультиплексі МХ-4 було оголошено в грудні 2007 року. Ці «вільні канали мовлення» цікавили, по-перше, великі медійні групи – щоби забезпечити цифровою частотою молодші канали великих телеродин (в «Інтера» – К1, К2, «Ентер-м’юзік», «Ентер-фільм»; у СМЕ – «Кіно»), по-друге, решту телеканалів, які не є загальнонаціональними, проте не планують згортати свій бізнес у 2012 році, по-третє, екс-гравців телеринку, які планували заснувати нові канали (повний список учасників конкурсу тут).
Дива з конкурсом стали відбуватися ще до його початку: 6 лютого Господарський суд у Київській області заблокував конкурс Нацради за позовом ТОВ «Аквасвіт» із села Глібівка Вишгородського району Київської області. Яке діло рибному господарству до цифрового мультиплексу, з’ясувати й досі не вдалося, але відомо, що 12 березня конкурс було розблоковано. Ніяких публічних пояснень ані Нацрада, ані загадкова компанія «Аквасвіт» не надали.
Як з’ясувалося опісля, сім із десяти майбутніх переможців якраз проходили перереєстрацію і судова ухвала досить доречно затримала прийом заявок. Конкурс був апофеозом безсторонності Нацради та грамотного регулювання ринку: з 10 переможців вісім – нові, нікому не відомі на телевізійному ринку компанії. І тільки два – це телеканали М2 («Телеодин») та «УНІАН-ТБ» (холдинг «Главред-УНІАН»).
За умовами конкурсу, канали-переможці мали вийти в ефір через два місяці після здачі мережі в експлуатацію. На момент проведення конкурсу терміном готовності мережі вважався квітень 2008-го. Отже, канали очікували в ефірі в червні 2008-го. Не дочекалися й понині. Компанія УЦТМ, провайдер МХ-4 (серед її засновників, між іншим, знайшлася компанія Віктора Балоги), уже втретє перенесла терміни розбудови цифрової інфраструктури: спочатку терміни переносилися із квітня на липень, потім дедлайн було пересунуто до 1 листопада 2008 року. Тепер ми, ймовірно, побачимо нові телеканали з поетичними назвами «Берегиня», «Котигорошко», «Мандрівник», «Класика», «Штепсель», «Цукор», «К», «5:0» не раніше за квітень 2009-го. У третій заяві щодо відкладення термінів однією з причин УЦТМ чесно назвала «неготовність мовників, які отримали ліцензії на мовлення в МХ-4, надати сигнал для трансляції».
За інформацією джерел «ТК», «невідомі» канали одразу пропонувалися іншим конкурсантам, яким менше «пощастило» в «чесному» змаганні, за ціною від 20 млн докризових доларів. Інформації про те, що хтось спокусився на таку пропозицію, у «ТК» поки немає. Тимчасом у перших зонах цифрового телебачення запускають не МХ-4, а МХ-2, в якому мовлять великі загальнонаціональні канали.
До речі, наслідком історії з МХ-4, яка не закінчилася нічим і, можливо, нічим і не закінчиться, є прийняття сучаснішого цифрового стандарту стиснення MPEG-4. Якщо до цього Нацрада переконувала, що соціальні мультиплекси мовитимуть тільки в MPEG-2, то під час конкурсу стало очевидною проста істина: в MPEG-4 місця більше, а місце – на вагу золота.
Спорт без права передачі
Наступний сюжет – обмін логотипами телеканалів групи «Інтер»: К1 помінявся логотипом із каналом «Мегаспорт». Таким чином 9 липня з ефіру (а далі й з універсальної програмної послуги кабельників) зник єдиний спортивний канал, якому частоти надавалися на форматному конкурсі, тобто під розвиток спортивного мовлення. Здавалося б, помінялися – й помінялися, та й Нацрада теж каже, мовляв, не мали ми формальних підстав відмовити каналам змінити лого. Але далі Нацрада говорить: ми дали дозвіл змінити тільки лого, але не мережі розповсюдження, тож «перекомутація каналів стала несподіванкою для Нацради». Якби не слово «несподіванка», можна було бодай із натяжкою повірити, що Нацрада просто лоханулася.
Далі історія стала набирати обертів: депутати Микола Томенко та Святослав Олійник (БЮТ) оголосили, що подали позов до суду. «Позивачі просять суд зобов’язати Національну раду з питань телебачення і радіомовлення України вчинити дії щодо відновлення виду територіальної категорії мовлення телеканалів К1 та “Мегаспорт” відповідно до їх ліцензійних умов», – ідеться у повідомленні прес-служби Миколи Томенка від 4 вересня.
Було засідання Нацради, де представників каналів К1 та «Мегаспорт» сварили, але ті були невблаганні, твердячи: «Ми надамо пояснення в письмовому вигляді». Поки немає пояснень – Нацрада не може винести навіть попередження компаніям. Та й справу перенесли – спочатку до наступного засідання, а потім... Потім «ТК» питала в Ігоря Куруса, коли ж буде розглянуте питання з «Мегаспортом» та К1? Ігор Федорович відповідав, що немає сенсу розглядати, оскільки справа в суді, й посилався на позов народних депутатів Томенка та Олійника. Микола Томенко відповів «ТК», що справою безпосередньо займається Святослав Олійник, бо «він юрист». А Святослав Олійник відповів «ТК», що вони звернулися до Генпрокуратури («щоб зафіксувати факт порушень»), та до ... Нацради. «Нацрада відреагувала дивним чином, попросивши нас... допомогти із вирішенням цього питання. Мене це, чесно кажучи, здивувало, бо я звертався до них як до компетентного органу. А ми, депутати, не є компетентними в цьому питанні, ми не представляємо державу в регулюванні відносин на телерадіоринку», – з подивом зазначив пан Олійник: мовляв, ми зробили все правильно – поскаржилися Нацраді на Нацраду, а вона, така-сяка, сама себе не висікла.
Щодо звернення в суд, то, за словами Святослава Олійника, попри прес-реліз і заяви, поки що не зрозуміло, чи звертатимуться депутати до суду взагалі: це має вирішити Микола Томенко, а він, Святослав Олійник, лише надає йому консультацію з юридичних питань.
Неповернення в ефір «Мегаспорту» – найлаконічніша не-подія 2008 року.
Гра в заборону та адаптацію
Адаптація іноземних мовників була не просто одним із резонансних сюжетів 2008 року, а, мабуть, найрезонанснішим. Можна сказати, що цей сюжет навіть сприяв відродженню політсили, яка мала канути у небуття разом зі своїм спонсором: аж ні, під завісу такої ж не-події, як і решта не-подій 2008-го, активістки Вітренко з’явилися в звичних маскарадних костюмах, з опудалами членів Нацради під стінами регуляторного органу й галасливо вимагали припинення цензури на телебаченні, палили вогнища та огризалися на перехожих.
Формально за діями Нацради стояло бажання у 2008 році взяти під контроль кабельний телепростір і поширення в Україні іноземних телеканалів. Бажання, може, й суперечливе, але цілком логічне – як з огляду на виконання низки законодавчих моментів (зокрема, закону про авторське право), так і з точки зору парадоксів кабельного розповсюдження. Адже на сьогодні зареєстровано вже 78 українських супутникових мовників, кабельний ресурс не безмежний, а ситуація, за якої зарубіжні мовники мають преференції щодо розповсюдження в порівнянні з вітчизняними, є теж не зовсім здоровою, а отже – потребує регуляції з боку держави.
Проте спроба регулювати перетворилася на істерику спочатку дистрибуторів (тих юридичних осіб в Україні, які представляють інтереси іноземних мовників) та кабельників. Дистрибуторів, по суті, позбавляли бізнесу, кабельників – привабливі для аудиторії канали пропонували замінити новими й нерозкрученими. Ані дистрибуторам, ані кабельникам ідея регулювання їхньої діяльності не сподобалася. Тому вони вирішили твердо триматися версії про цензуру, бо цензуру заборонено Конституцією.
Логічно, що наступним витком цієї історії стала її політизація – тут більше старалися ті самі російські медіа, що їх «закривають», і політики, що існують за рахунок імперських атавізмів електорату. Плюс «дело было вечером, делать было нечего...» – процитуємо автора російського гімну Сергія Михалкова й нагадаємо: пік подій припав на літо, новин не було, а тут адаптація – всі українські ЗМІ радо включилися в дискусію з Нацрадою, чи «РТР-Планета» хороший канал, чи поганий.
Далі – суди кабельників проти Нацради.
Далі – Міністерство закордонних справ. На порядку денному – перемовини з російськими телеканалами за посередництва МЗС. Ну, не хочуть російські мовники втрачати українську аудиторію, ну, хочуть вони зрозуміти, як їм працювати в нашій країні...
Хоча, очевидно, за всією цією історією стоїть питання не як працювати, а з ким працювати. На ринку подейкують, що слово «адаптація» скоріше стосуватиметься не змісту зарубіжних мовників, а структури власності дистрибуторів цих телеканалів в Україні: цей бізнес перейшов «поріг привабливості» (15–20 млн дол. на рік), а відтак зацікавив... на ринку фігурує прізвище одного із чиновників, що активно виступає за адаптацію.
Попри літню спеку в питанні адаптації, на зиму пристрасті вщухли і все повернулося до звичного сюжету НІЯК: одного з найбільших російських мовників – «Первый канал. Всемирная сеть» – дозволили, з РЕН ТВ ведуть переговори, «Цифровое телесемейство» теж дозволили, але не до кінця зрозуміло, кому...
Запитання року, на яке «ТК» так і не отримала відповіді: якщо російські канали нічого не порушують, то чому їх забороняли; якщо порушують – чому їх дозволили? І що саме порушують – перелік провин Нацрада теж пообіцяла надати тільки в «письмовому вигляді» під час перемовин на рівні МЗС.
Висновки
Отже, в сухому підсумку регулювання-2008: MPEG-2та виконання правил жалоби за свистком. Решту часу Нацрада старанно билася з чиновниками інших відомств за цифру, складала списки «дозволених каналів», ділила частоти між у більшості своїй ефемерними мовниками, яких немає і, можливо, ніколи не буде. НАМ та ІТК і досі перебувають у суді щодо неконституційності мовних «Рекомендацій...», яких, по суті, немає...
Безкінечні сюжети НІЯК без фіналів, зате з великим резонансом, непропорційним самій не-події. Якщо цей резонанс і не був кінцевою метою тих, хто боровся за не-втілення, то в результаті він лишився чи не єдиним їхнім надбанням. І не тільки їхнім – за суспільну реінкарнацію Нацраді мають виставити могорич такі призабуті на великій сцені фігури, як уже згадана Наталія Вітренко чи екс-член Нацради Сергій Аксьоненко.
Мені можуть заперечити: але ж регулятори старалися. Зрештою, хіба не має права регуляторний орган на виробничі експерименти? Має. Але нащо? Може, єдина перевага «малих країн» у тому, що нам не треба винаходити велосипед ані в мовному регулюванні, ані в питаннях телепродакшну, ані в запровадженні цифрового мовлення. Нам не треба витрачатися на випробування. Нам треба взяти готові моделі й чесно зекономити на експериментальній частині – взяти креслення надійного якісного велосипеда і згідно з ними виготовити велосипед.
Мене страшать підозри. По-перше, що вони не вміють виготовляти. Звідси такі довгі дискусії про креслення. По-друге, що нікому не потрібен велосипед, а потрібні державні гроші на його виготовлення, щоб на них купити дешевий велосипед китайського виробництва – «для електорату», а решту... Кому дістанеться решта – цікаве питання, але ще цікавіше, чи їздитиме дешевий велосипед, як довго і як буде потім – без грошей і без велосипеда. Невже знову – ніяк?
Леся Ганжа
Источник: Телекритика
|
