Якщо у першій частині «Залюдненого острова» мотиви всіх кроків Максима важко зрозуміти - він радше маріонетка кіно-обставин, які послужливо підкидають йому нових провідників планетою Саракш, то в другій частині він уже визначився з пріоритетами. Спочатку врятувати дівчину, потім урятувати світ. Можна рятувати одночасно.
Титанічну роботу над «Залюдненим островом» - який в українських субтитрах фільму таки назвали «населеним» - завершено. Режисер Федір Бондарчук та продюсер Олександр Роднянський привезли картину до Києва, де разом зі сценаристами Мариною та Сергієм Дяченками та виконавцем однієї з ключових ролей Олексієм Серебряковим представили своє дітище на суд глядачів. Позаду 4 роки роботи, сотня кілометрів відзнятої плівки, 11 місяців зйомочного періоду, з них дев'ять на локаціях у Криму - а цей півострів продюсер картини Олександр Роднянський називає українським Голлівудом, у якому є все для зйомок, але знімати важко. Схоже, це був натяк на скандал навколо Казантипського природного заповідника, про який уже писала ТК, - цю історію творці фільму вважають незаслужено роздутою журналістами. Бюджет картини склав 36,5 мільйонів доларів. Перша частина фільму вийшла на екрани 1 січня цього року і, за даними режисера, зібрала в Росії близько 30 мільйонів доларів.
Без сумніву друга частина інтенсивніша, насиченіша подіями й екшн-сценами на кшталт гонки на автівках вулицями міста чи гонитви заплутаними коридорами головної башти випромінювача. Максим Камерер (Василь Степанов), студент із Землі, який у першій частині потрапив на планету Саракш і майже дві години екранного часу знайомився з її тоталітарним постапокаліптичним устроєм із незмінною посмішкою на вустах, тепер продовжує свій квест кудись на південь, щоби змінити порядок на ввігнутій планеті Саракш, себто вивернути «світ навиворіт».
Дорогою він знову перетинається з Гаєм Гаалом (Петро Федоров), Зефом (Сергій Гармаш), Вепрем (Гоша Куценко) й іншими вже знайомими по першій частині героями. У фіналі рятуючи світ і Раду Гаал (Юлія Снігир), герой протистоїть Мандрівнику (Олексій Серебряков), якому, незважаючи на ключову для історії роль, у динамічній «Сутичці» було приділено надзвичайно мало екранного часу.
«Убивать себя я больше не позволю»
Головний герой картини взагалі цікавий тип. Кінематографісти не завдали собі клопоту пояснити глядачам у першій частині, звідки у хлопчика з недалекого за нашими мірками майбутнього, зверніть увагу - майбутнього світлого, без воєн (!), тероризму, збройних конфліктів, проблем і хвороб, - навички універсального солдата-найманця, який до того ж занадто часто як на людину переходить у режим «Нео». У цьому режимі він стрибає по стінах, завмирає в повітрі й голими руками кладе супротивників із мечами, та ще й так, що й останній самурай вдавився би від заздрощів. Загалом герой - квінтесенція російського хлопця, який, як відомо, й у вогні не горить, і в воді не тоне. Максима навіть убити не можна. Розстріляли його в першій частині з кулеметоподібної зброї - а йому хоч би що. Навіть мальовничі шрами від куль, які нам продемонстрували у фільмі першому, в другій серії магічним чином зникли з мужніх грудей землянина. Вбити його можна тільки пострілом у голову. Контрольним, треба розуміти.
Натомість Гая Гаала вбити можна, що і відбувається під час однієї з найінтенсивніших драматичних сцен картини, де в принципі неможливо доскіпатися до гри жодного з задіяних акторів. Творці фільму неодноразово підкреслювали, що одним із лейтмотивів історії є проблема дорослішання персонажа, перетворення хлопчика на мужа. Якщо так, то показати таку метаморфозу краще вдалося виконавцю ролі Гая - його герой із слухняної ляльки режиму починає перетворюватися на людину з продиктованими власними рефлексіями вчинками. В чому глобально полягало «перетворення» Максима - сказати важче, адже він мало не весь екранний час послуговується чиїмось вказівками, ну й опиняється в потрібний час у потрібному місці. Хіба що десь на етапі видовищної танкової атаки головний герой магічним чином утрачає свою вічну посмішку, що неабияк дратувала в першій частині, бо не зникала з обличчя щасливого москвича навіть у моменти найважчих драматургічних перипетій.
Sci Fi дежавю
Режисер стрічки Федір Бондарчук не приховував алюзії візуальної частини фільму до класики жанру на кшталт «Того, що біжить по лезу бритви», «Гаттаки» і «Еквілібріума». Про незриму присутність цих і багатьох інших фільмів у жанрі наукової фантастики в «картинці» говорити не будемо, бо відсилки досить очевидні. Всі режисери когось наслідують, уникнути порівнянь неможливо. Але почуття дежавю від візуального наповнення «Сутички» з'явиться в кожного, хто бачив хоч один науково-фантастичний фільм. Усе було, і вже не раз - і ліс до небес, й «опудала» голованів (аніматроніка у фільмі підкачала, бо головани таки справді виглядають як ляльки з хутром і зубами), строгі костюми з комірцями-стійками, загони бойової гвардії на полюванні за виродками, й чаклун, він же оракул, без ознак ротової порожнини, і герої, що завмирали в повітрі у войовничих позах, і темне постапокаліптичне місто з похмурими хмарочосами.
Комп'ютерна графіка, яка, за словами режисера, робилася повністю в Росії, у прискіпливого глядача може викликати запитання вже через те, що всі ці білі субмарини, й цепеліни, й башти-випромінювачі виглядають саме як комп'ютерна графіка, втрачаючи при цьому важливий елемент достовірності чи хоча б захоплений вигук «як справжнє!». Російське кіно намагається наслідувати голлівудський розмах, забуваючи, що глядачі вже бачили розмах і скептично поставляться до напіврозмаху, до підміни «як-справжнього» очевидною недостатньо промальованою комп'ютерною графікою. Ну хоч вибухи були знамениті, вже можна попкорн відкласти. Що й казати, вдалися піротехнікам і комп'ютерникам фільму вибухи, навіть ядерний гриб створили, бо як же у постапокаліптичному світі без нього.
«Какая у вас политическая программа?»
У фільмі, оператором-постановником якого виступив Максим Осадчий, багато крупних планів. Режисер Бондарчук, наприклад, упевнений, що його скроня з крапелькою поту може прикрасити екран. Можна сперечатися, бо це вже хрестоматійний прийом. Сльоза, крапелька поту, крапелька крові, що повільно стікає по щоці, скроні чи підборіддю, - всього цього в фільмі достатньо. Але крупні плани підступні - все, що могло сховатися від пильного всевидющого ока камери на загальних планах, буде викрито і препаровано на крупних. Тому, знімаючи крупним планом обличчя актора, режисер як мінімум має розуміти, на які ризики йде.
Актор Василь Степанов прикрашає собою крупний план, коли мовчить і робить кам'яне обличчя. Таке обличчя в принципі прикрасило би будь-який план. А от із емоціями в кіно - це ж не театр усе-таки - краще недограти, аніж переграти, особливо коли твоє емоційне обличчя з аж надто виряченими очима займає весь простір екрану. Акторка Юлія Снігир (Рада Гаал) у фільмі з'являлася мало - що в першій, що в другій частині. Сценаристи кажуть, що порівняно з книгою в картині вони розвинули тему дівчини. У другій частині вона навіть бере участь у кількох діалогах. Наприклад, у дивовижному в своїй послідовності діалозі з Розумником (Федір Бондарчук), де вона спочатку з милою посмішкою розповідає йому все про Максима (може, вона вражена випромінюванням?), а потім із такою ж милою посмішкою заявляє: «Я не буду вам допомагати!». З поясненням учинків героїв у фільмі досить складно. Напевно, вони такими вродилися всі - незрозумілими.
Знана зірка стрічки, Олексій Серебряков, який приїхав до Києва представляти другу картину, грав стереотипного розумного чи то негідника, чи то спасителя на прізвисько Мандрівник, який у кінці, за всіма канонами жанру, виявляється не тим, ким видавався спочатку. Це також землянин, також із місією врятувати жителів відсталої планети від Безіменних Батьків, які їх підкорили, або ж від самих себе нерозумних. Рятувати світ він планував по-мудрому, без поспіху й революцій, аж раптом із Землі прилетів білявий і кучерявий херувимчик і сплутав йому всі карти. Головний випромінювач підірвав, а про купу маленьких локальних випромінювачів забув, десь так само, як режисер забув пояснити для глядачів долю тих самих Безіменних Батьків. Утекли? Загинули під уламками башти? Досить банальний кінець, особливо для медоточивого, великого й жахливого Тата у виконанні Максима Суханова.
Два героя, Мак і Мандрівник, в завершальних кадрах фільму б'ються не на життя, а на смерть, чи то пак на те, хто краще в повітрі зависне, - привіт «Матриці» і «300 спартанцям», не дарма ж бо спеціалісти останньої стрічки ставили цей поєдинок - і залишають глядачів із по суті відкритим фіналом, коли важливо не стільки те, хто саме переміг чи програв, скільки те, що ви самі про все це думаєте.
Світлана Кореновська
Источник: Телекритика
|
