Уже кілька років поспіль кінець квітня львівська, а частково і всеукраїнська журналістська спільнота асоціює із днем відходу у вічність професора Володимира Здоровеги - досі не перевершеного теоретика журналістики, публіциста, мудрого наставника і вчителя за покликанням. Пропонуємо увазі читачів міркування й роздуми одного з численних учнів професора про манеру та своєрідний стиль професора Здоровеги як науковця і журналіста.
Є чимало образних визначень стилю. І чи не найоригінальніше належить французькому діячеві культури Жану Кокто: «Для одних стиль - це у складний спосіб говорити про просте, для інших - простий спосіб говорити про складне». А відомий англійський письменник і політичний діяч ХVІІІ ст. Джонатан Свіфт зазначає, що потрібне слово в потрібному місці - ось найточніше визначення стилю.
Манера письма Володимира Здоровеги - і наукового, і публіцистичного - мала рису, якою автор яскраво вирізнявся серед своїх соратників - колег по кафедрі і перу. Усні його промови - офіційні, напівофіційні (на круглих столах чи дискусіях у науковому товаристві) і, зрештою, святкові - утверджували торжество думки над гостротою, категоричністю, безапеляційністю. Тон викладу - завжди рівний.
Зі світової історії відомо, що Вінстон Черчілль, перечитуючи текст своєї майбутньої промови, очевидно, досить важливої, зробив на полях позначку: «Аргумент слабкий - підвищити голос». Професор В.Здоровега голосу в публічних виступах не підвищував ніколи.
Слухали його уважно. Подекуди складалося враження, що він готовий до публічності завжди - і тоді, коли виголошував заздалегідь підготовлені промови, і тоді, коли співрозмовники заскочували його зненацька. Нерідко, миттєво зорієнтувавшись, він давав такі короткі й змістовні відповіді, які вичерпували всі можливі запитання з обговорюваної теми.
Пригадую, коли згідно з указом президента України Львівський університет отримав статус національного. Зауважмо, що визнання це прийшло з певним запізненням (орієнтовно 18-20 вишів України на той час уже мали це почесне звання, а львів'яни отримали його навіть на кілька днів пізніше за Таврійський університет імені Володимира Вернадського). Отже, закінчилось урочисте розширене засідання вченої ради університету, ми з професором іще не встигли вийти на площу перед головним корпусом, аби насолодитися золотим жовтневим днем, - як одразу опинилися перед мікрофоном і телекамерою провідної телевізійної компанії міста. Молода недосвідчена журналістка щиро зраділа співрозмовникові, який міг би фахово прокоментувати таку знаменну для львівської громадськості подію. Відповідь професора на її запитання була вичерпною і лаконічною: «Якщо в Україні є національний університет, так це львівський. Він таким був, є і залишиться назавжди. За духом». І більше ні слова.
Природний дар аналітичного мислення, розуміння складних суспільних процесів, спроможність Володимира Здоровеги охопити «день сущий», толерантність, виваженість у повсякденному житті і в публіцистичних та наукових працях заслуговує на особливу увагу.
Він уникав гучних фраз і категоричних суджень, нечасто сперечався, у кожному науковому доробку - студентському, аспірантському чи більш зрілому - вбачав раціональне зерно й власним авторитетом сприяв його сходженню.
Писав лаконічно, доступно й просто, зрідка вживаючи слова іншомовного походження, майже не вживав крилатих фраз, але водночас вдавався до метафоричності й образності. Писав, без перебільшення, як Чехов, просто і, як Стефаник, сильно.
Щодо особливостей наукового стилю автора, то в ньому завжди були мотивовані вкраплення публіцистичності й неповторного авторського «я». У публіцистичних творах проступає професорська зрілість, аналітичний спосіб мислення. Науковий доробок В.Здоровеги - вже класика, а журналістські матеріали - повноцінна публіцистика: подекуди емоційна, у міру гостра й дотепна, але завжди актуальна. Його монографії, а тим паче навчальні посібники й підручники не містять публіцистичних «розпушувачів» і добавок. Порівняно невеликі за обсягом, вони й досі є зразком довершеного поєднання форми і змісту. Автор був переконаний, що ідеальний обсяг підручника для студента класичного університету - 250-300 сторінок.
Він мало писав, але добре мислив. Бо не був графоманом. Недолюблював книжково-журнальних любителів «писання для писання». Пишався не обсягом своїх книжок і статей, а їхнім змістовим наповненням, свіжістю й новизною думки. Не раз відверто признавався, що наукова творча праця дається йому нелегко. «Я пишу важко. Неймовірно важко. Нерідко треба щось написати, сісти за стіл, а мені відразу то їсти захочеться, то якась інша „невідкладна" робота знайдеться, яку б ніколи не робив, якби не треба було писати». Навіть у пік творчої активності у першому реченні науково-популярної розвідки «Збагнути день сущий» відверто признався: «Книга ця писалась довго і важко». Такі одкровення - не поодинокі. Але важливо інше. Ще ніколи суспільство не судило про наукову розробку, літературно-критичний чи художній твір за часовим критерієм їх появи або за складністю для автора формулювати власні творчі міркування чи наукові гіпотези й висновки. Вагомішим є результат, отриманий від «мук творчості», цінність наукового пошуку. «Важкість» писання великою мірою зумовила легкість читання професорових текстів, а отже, їх сприйняття й засвоєння. Хоч би які складні й суперечливі теми розробляв автор, він пером демонстрував їхню ясність, розуміння і влучність викладу. Ось чому його творча наукова спадщина доступна для сприйняття і студентові-першокурснику, і іменитому колезі-теоретику.
Дохідливий виклад постулатів теорії журналістики і, зокрема, публіцистики забезпечив розуміння й сприйняття цієї складної науки не одному поколінню творчих працівників редакцій. Тож недарма теоретичні засади журналістики у провідних українських університетах уже кільканадцять років вивчають за Здоровегою, а наукова спадщина по його смерті стала ще більш затребуваною.
Цінність слова В.Здоровеги - у глибині думки, влучності й точності формулювань. Нові й оригінальні думки були зазвичай чітко сформульовані, виразні й зрозумілі, а тому активно циркулювали в науковому обігу. Серед львівських науковців-журналістів професор і досі є найбільш цитованим і шанованим.
Здавалося, на нього якось особливо діяв магнетизм пера і чистого аркуша паперу. Написаним власноруч професор ніби самоутверджувався і реалізовувався. Творчих задумів мав чимало. Йому все бракувало часу на написання ґрунтовної науково-публіцистичної праці про складну, трагічну й суперечливу долю Галичини в період між Другою світовою війною і хрущовською «відлигою». Професор мав намір відтворити цей період у публіцистиці, але сподівався, що в Галичині таки з'явиться особистість, яка зможе глибоко, панорамно й водночас тонко передати всю трагічність тогочасного галицького буття в літературному творі - так, як це зробив щодо міжвоєнної Волині неперевершений майстер слова Улас Самчук.
Хвилини творчого натхнення і внутрішнього бажання творити нове, щоб чіткіше осмислити суть явищ, процесів і тенденцій, його навідували чи не кожного недільного дня. У неділю професор працював над текстом майже завжди, це було його правилом - написати якщо не повноцінну статтю, то бодай кілька ґрунтовних сторінок для майбутньої публікації.
Відомо, що такий визнаний майстер влучного й виразного слова, яким був провідний журналіст «Известий» брежнєвського періоду А.Аграновський, писав дуже довго. Приміром, за один рік він опублікував усього шість матеріалів. Упродовж дня іноді видавав лише різні варіанти однієї фрази, з-поміж яких колегам належало вибрати найкращий. Окремі частини майбутніх публікацій і матеріали загалом він переписував по декілька разів.
Професор Здоровега мислив пером. Уже в першому варіанті подавав зрілий і логічно викладений текст. Епізодично на полях вставляв одну-дві фрази, які підсилювали публікацію. І лише в окремих випадках в уже надрукований на машинці текст додавав кілька речень чи абзац-другий, які знову-таки робили публікацію змістовнішою, глибшою, переконливішою.
Професор полюбляв писати у вокзальних залах очікування, у потягах, на численних нарадах, подекуди навіть сидячи у президії. Творче натхнення не покидало його. Згадувана важкість писання прислужилася добрій справі: він не страждав на графоманство. Більшість його публікацій, якщо не всі, - рівні, зрілі й довершені. Він мав підвищену відповідальність за писане й мовлене слово.
Професор, український філолог за фахом, він до останніх днів дуже багато читав. Переважно періодику. Світову й українську класику засвоїв іще в шкільні й студентські роки та під час навчання в аспірантурі Франкового університету. Про сучасних українських письменників мав доволі упереджену думку. Якщо твердження про те, що «на одну друковану сторінку власного тексту автор мав би прочитати 100 сторінок чужого якісного тексту», справді є аксіомою і певним критерієм професіоналізму, то професор читав не менш як сто сторінок щодня. Уже зранку, заходячи на кафедру, ділився найсвіжішими новинами і рекомендував колегам ту чи іншу цікаву публікацію. Невимушене обговорення ключових журналістських виступів значною мірою стимулювало до праці молодих викладачів, які робили перші наукові спроби в царині теорії та практики української журналістики. Рівень обізнаності професора із журналістськими матеріалами провідних видань був вищий, ніж усіх разом співробітників кафедри - а їх було добрих півтора десятка. Особливо цікаві публікації з принесеної професором уранці газети ми ксерокопіювали і згодом, прочитавши, обговорювали й улаштовували невимушені міні-дискусії. Мало який вартий уваги публіцистичний «птах» пролітав повз пильне око шанованого професора.
«Автор не цікавий, якщо він значно більше написав, ніж прочитав», - неодноразово констатував В.Здоровега. Плідно працював і як науковець, і як журналіст-практик - аналітик і оглядач. Він неухильно керувався власним кредо: завідувач кафедри тільки тоді має моральне право обіймати цю високу посаду в національному університеті, коли як науковець працює втричі результативніше, ніж усі працівники кафедри разом узяті. І, відповідно, якщо серед співробітників кафедри виділяється науковець, результати праці якого перевершують доробок керівника, то останній мав би поступитися посадою на користь перспективнішого й пліднішого колеги.
Як публіцист, професор національного університету щомісяця оприлюднював щонайменше один-два матеріали в авторитетних загальноукраїнських виданнях, брав участь у передачах обласного радіо і телебачення.
Цікавими були публічні виступи професора в науковому товаристві, серед журналістів-практиків і, до речі, в середовищі політиків. Принагідно зазначимо, що В.Здоровега двічі виступав з парламентської трибуни. Вдруге - з доповіддю про стан і перспективи національного інформаційного простору. Як доповідач із винесеного на слухання питання ретельно готувався, бо мусив максимально стисло й дохідливо викласти основні положення, які в ідеалі мали б лягти в основу державної концепції інформаційної політики. Його здивуванню не було меж, коли під час виступу з'ясувалося, що з народних обранців його мало хто слухає. Вони не переймалися сутністю обговорюваного питання і не реагували навіть на прохання голови дати можливість виступити фахівцеві, визнаному в Україні та за її межами. Цей виступ Володимир Йосипович згадувати не любив. Принагідно лише констатував: «У нашому парламенті панує така атмосфера, що там ніхто нікого не чує і скоро не почує...».
В інших випадках професор, як правило, виступав одним із перших. Його уважно слухали, в обговореннях посилалися на висловлені тези, часто сприймали їх як істинні й слушні. За результатами обговорень чи гострих тривалих дискусій професор добровільно зголошувався підготувати підсумкові документи - звернення, відкриті листи, проекти резолюцій тощо. Він мав просто-таки вроджений дар до написання таких документів - майже у ста відсотках випадків збори, конференції, з'їзди відразу приймали їх проекти за основу, а з незначними поправками - в цілому. Рівних йому у згаданому жанрі не було впродовж років. Нерідко модератор чи голова, коли дискусія була принциповою і висловлювалися протилежні думки, пропонував: «Давайте доручимо підготовку резолюції
з цього питання професору В.Здоровезі, він зуміє врахувати всі висловлені позиції». Професор жодного разу не відмовився. І в час, коли делегати активно «працювали» в довколишніх кафе за філіжанкою кави, оперативно готував довершений підсумковий документ.
Було б неправильно стверджувати, що у всіх обговорюваних питаннях Володимир Йосипович був найкомпетентнішим і відразу мав чітку й сформовану думку. Людські можливості і навіть найсвітліший розум мають свої межі.
У таких випадках професор уважно слухав виступи колег. Ніяк не коментував їх. Не висловлював навіть окремих схвальних чи заперечних реплік, а на знак згоди чи здивування тільки похитував головою. І лише коли захід наближався до логічного завершення, а окремі його учасники вже навіть підводилися з місць, професор на подив загалу промовляв: «Прошу врахувати ще...». А далі впродовж кількох хвилин (він зазвичай ніколи не зловживав часом) окреслював ніким не зауважений, але, безперечно, важливий аспект. Дуже часто в таких випадках дискусія набувала «другого дихання». Змістовність та ефективність заходу часто перевершувала сподівання.
Як людина, котра під керівництвом В.Здоровеги успішно захистила одну з курсових, дипломну й кандидатську дисертації, не можу не сказати кілька слів про його манеру наукового керівництва. У цьому плані найпоказовішою була дипломна робота. Володимир Йосипович як декан факультету мав кілька невикористаних відпусток і в період різдвяних свят добровільно-примусово поїхав у мальовниче селище Брюховичі, що під Львовом.
Ближче до вечора не без труднощів я розшукав професора у місці його відпочинку. Не скажу, що мій візит порадував наукового керівника, але й не дуже здивував. Він витримав невелику паузу і, ще раз уточнивши тему наукової роботи, несподівано промовив: «То я пішов варити каву».
Я, зніяковівши, присів на запропоноване місце. Це ж мені, студентові випускного курсу, декан факультету, завідувач кафедри, доктор наук і визнаний професор варить каву...
Неспокійні думки зненацька перервали слова професора: «Прошу вашу каву, а робота дипломна, думаю, могла би мати таку структуру...». І далі Володимир Йосипович чітко, з позиції наукових вимог, сформулював назви всіх трьох розділів, по два параграфи до кожного з них, і, ні на хвилину не зупиняючись, окреслив ракурс наукового пошуку в кожному розділі й параграфі. Говорив сім-вісім, максимум - десять хвилин. Але мені відразу стало все зрозуміло. Без жодних запитань. Залишилось, як кажуть журналісти, тільки сісти й написати. Що я й зробив у зазначений термін. Згодом цю тему продовжив у трохи іншому формулюванні вже на дисертаційному рівні. Більше консультацій не просив - тієї однієї цілком вистачило.
Гармонійним було поєднання наукового й публіцистичного стилю автора з його досить неординарною і часто повчальною поведінкою у повсякденному житті. Не революціонер за способом мислення й дій, він часто-густо у найнестандартніших ситуаціях знаходив толерантне рішення, яке у перші хвилини сприймалось як не зовсім логічне. Згодом воно лише підсилювало його велич, доброту й високу моральність.
До лекційних занять професор ставився з особливим почуттям відповідальності. Факультетом ходили легенди, що він за кілька десятків років викладання жодного разу не відмовився прочитати лекцію навіть одному студентові, який прийшов на пару. Або - випадок: триває досить важливе й відповідальне засідання кафедри: обговорюють докторську дисертацію. По якімсь часі професор В.Здоровега просить продовжити дискусію і, перепрошуючи, повідомляє, що приєднається до обговорення через півтори години, бо має лекцію у студентів-заочників, а «лекція - це святе».
Несподівано для всіх учасників обговорення хвилин за тридцять професор повертається і мовчки займає своє місце. Запанувала тиша: всі зрозуміли, що сталося щось неймовірне. Порушити затяжну паузу наважився Ігор Лубкович - згодом декан факультету масової комунікації Рівненського університету, а нині один з керівників факультету у Франковому університеті. Професор трохи нервово пояснив: двоє студентів прийшли на лекцію зі значним запізненням і добряче напідпитку. Кожну фразу лектора вони, сівши на задню парту, почали жваво обговорювати й коментувати. Перший усе схвалював, другий категорично заперечував.
- І що? - запитав Ігор Лубкович.
- Зірвали мені лекцію, - відповів професор тоном, з якого стало зрозуміло, що жодних дисциплінарних чи адміністративних заходів він навіть не думає вживати. Викладачі старшого покоління тим часом подумки проводили паралель - вісімнадцять років поспіль факультет очолював інший шанований професор: подібна витівка студентів-заочників на його лекції означала б негайне відрахування без права поновлення щонайменше до закінчення його деканської каденції.
Варто згадати й про стосунки професора з колегами, зокрема про тісні й продуктивні взаємини з лідером київської школи журналістики професором Анатолієм Москаленком. Анатолій Захарович на завершальному етапі життя досяг у царині журналістської науки чи не всіх можливих регалій. Упродовж років очолював спочатку факультет, а згодом - Інститут журналістики Київського університету. Його організаторські можливості на науковій журналістській ниві були майже необмежені. Але авторитет Володимира Йосиповича був для нього незаперечним. Вони ніколи не з'ясовували стосунків. Науковими досягненнями не хизувалися. А, навпаки, ще більше поважали й усіляко підтримували один одного. В їхніх взаєминах не було конкуренції і змагальності. Були лише щирість і доброзичливість.
На корпоративних заходах В.Здоровега іноді по-батьківськи доброзичливо картав журналістів. Але як рішуче він захищав їх від нападів ззовні, як обстоював їхнє право на свою позицію, свіжу думку, вільне слово й розкутість мислення!
Він не шукав похвали і нечасто отримував її від вищих рангом, хоча серед колег по ремеслу заслуговував на те чи не найбільше. Авторитетом не хизувався і не спекулював. Завдяки чому лише примножував його.
Володимир Здоровега був і ще довго залишатиметься для нас моральним авторитетом і взірцем професійності у журналістиці. От і нещодавно перший головний редактор газети «Високий Замок», а нині народний депутат України Степан Курпіль зацитував пораду «незабутнього професора»: «Журналісти повинні продавати свою працю, але не совість», рекомендуючи творчим працівникам редакційних колективів розцінювати її як дороговказ, як умову їхнього успіху, а головне - авторитету в державі і суспільстві.
Источник: telekritika.ua
|
